Третій місяць літа в історії України – особливий. Адже саме 24 серпня 1991 року Україна стала незалежною державою і тепер ми уже будемо святкувати її 15-річчя.
А ще в серпні цього року відбудеться ІV Всесвітній форум українців.
Зрозуміло, що в час визначних віх своєї держави піддаєш аналізу і свою роботу, робиш висновки і, звичайно, будуєш плани на майбутнє. Своїми думками, щодо діяльності очолюваної мною організації Українське козацтво, шановні читачі, я і хотів би з вами поділитися.
Парадоксом є те, що і на п’ятнадцятому році державності, козацький рух розвивається всупереч обставинам і розраховує тільки на власні сили, потенціал і уже чималий досвід. Показовим є те, що політичні баталії, котрі розігрувалися на теренах України деструктивними політичними силами, і які до істерики доводили слабонервних, на розмірену і впевнену ходу Українського козацтва не вплинули. Українське козацтво уникає політизації. Воно концентрується на виконанні власних програмних цілей.
Мені, як керівнику Українського козацтва, рідні і близькі всі наші козацькі округи від Закарпаття до Луганська, але основою, фундаментом, методичним центром є Кальміуська паланка Українського козацтва Донецької області. Тут, на теренах Кальміуської паланки, розробляються і випробовуються напрямки діяльності всього Українського козацтва. В цьому є сенс і своя логіка: якщо козацький проект спрацює в Донецьку, то не менший резонанс він матиме, скажімо, в Тернополі.
Літо – це період відпусток і відпочинку для переважної більшості громадян. Для Українського ж козацтва воно було вщерть заповнене роботою і, не лукавлячи можна сказати, що спекотним. Сам перелік заходів, проведених і підтриманих нашою організацією, займе не один рядок. Нещодавно ми проводили святкування 315-річниці від дня народження Петра Калнишевського, п’ятої річниці від дня утворення прикордонного козацького полку імені гетьмана Сагайдачного Тельманівського району. З цієї нагоди нас особисто привітав Президент України Віктор Ющенко. Уже пізніше, восьмого липня, ми провели вперше в Україні козацьку олімпіаду, на яку з’їхалися команди всіх крайових товариств України. На захід присвячений 5-тій річниці від дня утворення Харцизького коша імені Івана Богуна Українського козацтва, який був проведений власними силами і за кошти Українського козацтва, за дорученням Президента до Харцизька прибув радник Президента України Володимир Данилович Гришко, котрий щиро привітав присутніх. 15 липня ми були у селі Пустовійтівка Роменського району Сумської області на батьківщині Петра Калнишевського. Там зібралося близько ста тисяч громадян, і це не за вказівкою влади, а щоб уважити своєю присутністю пам’ять про легендарного кошового і засвідчити, що Україна шанує своїх славних попередників. У цьому році, завдяки нашій активній роботі, ми провели економічний форум, взяли участь у Міжнародній конференції у Львові, готуємося до ІV Всесвітнього форуму українців, який пройде 18-20 серпня в столиці. Потужною делегацією в складі до п’ятдесяти чоловік візьмемо участь у його роботі. Найбільше національне свято - День Незалежності, будемо святкувати по областях. Зокрема, у Донецьку будемо брати участь у святкуванні Дня Незалежності спільно із облдержадміністрацією.
Готуємося до 1-го вересня. Цього дня ми уже традиційно приймаємо діток до лав Українського козацтва. Сподіваюся, що цього року вперше в Україні в нас, у Донецькій області в місті Харцизьку відчинить двері козацько-військовий ліцей. Я дуже вдячний міському голові Харцизька Валерію Володимировичу Дубовому за його підтримку нашої пропозиції.
Завдяки нашим старання успішно працює Інститут Українського козацтва в Харкові, а тепер будемо мати вперше в Україні козацько-військовий ліцей. Це чудово. Там будуть виховуватися справжні мужчини. Вони будуть проходити допризовну підготовку, займатися кінним спортом, оскільки в Харцизьку є прекрасна база для цих занять, один раз на квартал плануємо вивозити козачат на стрільбу. Будемо спілкуватися з військовим ліцеєм Міністерства оборони в Донецьку. Найголовніше – це зробити перший крок. По нашому шляху підуть інші області. А то я вже не розумію, що відбувається сьогодні з мужчинами, з хлопцями. Немає кому Батьківщину захищати. Дожилися. У багатьох юнаків та й дорослих чоловіків не відчувається воїна, оцього крицевого стрижня, який характеризує захисника Вітчизни, сім’ї. І це при тому, що ми нація воїнів. Навіть в радянські часи, із 120 військових училищ значна частина знаходилася на Україні. А в таких престижних військах як десантні, ракетні, в авіації 60-70 відсотків були українці. Тому, не сумніваюся, в козацькому ліцеї формуватимуться справжні чоловіки.
Повертаючись до наших заходів, не можу не згадати Фестиваль „Печенізьке море”, яке зібрало понад вісімдесят тисяч харків’ян. Український етнос виривається з кожного з нас, навіть з тих, хто думає, що забув мову, пісню і що, можливо, він уже зовсім не українець. Що б політики не робили, як би не нав’язували нам, що нібито в Україні є проблема мови, криза духовності і пропагували сепаратизм чи федералізм – нічого в них з цього не вийде. Чи не є запереченням їхніх недержавницьких устремлінь багатотисячні заходи, проведені Українським козацтвом і підтримані громадами міст та областей України від Тельманівщини Донецької області до Білої Церкви, Хмельницька і Закарпаття.
Ніхто не буде заперечувати, що Україна різноманітна. Кожна область нашої держави живе за виробленими впродовж століть традиціями і звичаями. Це закономірно, в цьому багатоманітність і багатовимірність України. Але вона єдина як єдине Українське козацтво, носій української національної ідеї.
Народ наш мудрий. Ігноруючи перманентні “розбірки”, так званої „політичної еліти” щодо перерозподілу майна, він і сьогодні живе, підкоряючись тим вічним законам та вічним істинам, за якими жили його прадіди триста, чотириста, п’ятсот і більше років тому. Здоровий глузд не покидав українців ніколи. Він усе розуміє, все бачить, з перцевим гумором і співчуттям ставиться до тих, хто за депутатський мандат готовий продати і рідну матір. Наші люди знають, що потрібно зібрати урожай, а восени засіяти, щоб зійшло. 1-го вересня дітей відвести до школи, чистеньких і гарно одягнутих. На обіцянки зверху фактично уже не реагують, знаючи, що ці солодкі слова, котрі ллються як з рогу достатку, так і залишаться обіцянками.
Ось один промовистий приклад.
На зустрічі з народом один кандидат в депутати сказав:
- Ми завтра будемо жити краще, дорогі мої виборці, шановний мій електорат!
А із натовпу запитують:
- А ми?
- Ви що не дочуваєте, - обурився претендент, - я ж сказав „ми”, а не „ви”.
Більшість всього, що це народна творчість. Але вона багато про що говорить.
Щодо позиції Українського козацтва, то вона аналогічна нашому народу. Очолювана мною організація, не втручається у процеси протистояння політичних сил, не стає на бік однієї чи іншої партії. Ми не політична прислуга і не масовка для політичних водевілів.
Головним завдання Українського козацтва, як в старовину так і сьогодні залишається захист територіальної цілісності нашої Батьківщини.
А тепер декілька слів ще про одну тезу.
Уже не перший рік точаться розмови щодо закону про козацтво.
Мені як Гетьману не раз доводиться чути, особливо від чиновників, таку думку: „Давайте, мовляв, об’єднайтеся всі козаки в одну організацію, тоді буде вам і указ, і закони, і ще щось”. Це або незнання справи, що часто буває, або відверта демагогія, ціллю якої є перенесення відповідальності за неприйняття парламентом сучасного закону про козацтво, на самих козаків. А річ в тім, що Верховна Рада, прийнявши закон „Про об’єднання громадян”, заклала міну сповільненої дії. І це не недолугість чи недбалість, а хитрий розрахунок. Згідно цього закону дозволяється лише трьом громадянам України написати програму, статут організації, тільки б не було очевидних протиріч з Конституцією і законодавством України, подати до Мінюсту і через певний час, вони вже є козацькою організацією. На превеликий жаль, так і є. Козацтво ж не можна ставити в один ряд з такими громадськими організаціями як любителів пива чи жінок. Звичайно, я глибоко переконаний, що жінок треба любити, кохати, як і пити, правда в міру, пиво, але статус цих організацій і козацької - повинен бути різний.
Користуючись недосконалістю цього закону, різні політичні партії чи, навіть, церква, та ж Московського Патріархату, мають свої кишенькові козацтва. І нікого не турбує, що ці структурки в переважній більшості компрометують козацтво як історичний феномен і є не організацією з національними ідеалами, а звичайною прислугою. Отже, до тих пір, поки не буде ухвалений новий закон, поки Міністерство юстиції не проведе ревізії уже зареєстрованих козацтв, поки прокуратура не розбереться, чи це козацькі громади, метою яких є відродження духовних, культурних, історичних, господарських традицій, чи це організації, які на кожному кроці вступають в протиріччя із Законом і Конституцією, беручи участь у антидержавних заходах, як це було у Феодосії. Події в Криму рельєфно показали, хиби Закону „Про громадські організації”.
Я маю право на такі слова, тому, що пішовши у відставку за вислугою років з дійсної військової служби, уже багато часу присвятив одній справі – відродженню і розвитку Українського козацтва. І недаремно, наша одна сотня, за висловом представника Секретаріату Президента України, нараховує більше козаків, ніж декілька разом взятих із існуючих в Україні, 22 загальнодержавних чи міжнародних козацьких організацій.
Це не смішно. Це сумно.
Або йде по вулиці козачок. А запитати його, чого він одягнув форму, чого він носить це звання - він вам не відповість. Тільки в Українському козацтві, згідно Указу Президента, розроблена і зареєстрована форма, або як ми називаємо, однострій, зареєстровані козацькі військові звання. Наші козацькі військові звання не повторюють військові.
Наступний аспект, щодо якого я хотів би поділитися з вами, шановні читачі, своїми міркуваннями і про який мене найбільше запитують, особливо з центральних і західних областей України, це щодо феномену Українського козацтва на Донеччині. Чому, здавалося б на перший погляд, у такому не дуже сприятливому регіоні для розвитку козацтва, воно не тільки стало потужною структурою, але і задає тон козацькому руху в Україні в цілому.
Насамперед, в любій справі повинна бути ідея. Якщо закладаєш ідею благородну, то і піде благородний рух. Ні в якому випадку не потрібно передбачати в цьому якусь особисту вигоду, тим паче фінансову. Ще одне. За часів Союзу робилося, щоб мешканці Донбаського регіону, котрі приїхали сюди з усіх куточків України, а також і з Росії, не знали багатої історії цього українського, козацького регіону.
Коли я став у 1998 році Головним військовим отамана Кальміуської паланки Українського козацтва, то особливо наліг на вивчення історії Донецького краю. І ось натрапив на цікаві факти. У 1967 році французький президент Шарль де Голль повинен був відвідати Україну і дуже хотів подивитися на козацький край, зокрема Донбас. Він був людиною освіченою. Читав, очевидно Боплана, та й ім’я автора першої у світі демократичної Конституції Пилипа Орлика, теж добре відоме у Франції. Якщо до цього додати той факт, що козаки сприяли перемозі французів у битві з іспанцями, а Бонапарт Наполеон створив Рурську Січ, то бажання ознайомитися з козаччиною французького лідера стає цілком природнім. Отже, у зв’язку з приїздом Де Голля на Донеччину, повинні були спорудити 38 пам’ятників. Робота уже почалася, але у французького президента щось не склалося з поїздкою. До речі, перший пам’ятник і єдиний, з цієї програми, побудували у Селідово. Планувалося встановити у місті Донецьку меморіальну дошку, навіть кошторис був затверджений: 5 тисяч рублів. На ній було написано, що слободу Олександрівку заснували запорозькі козаки у 1779 році. Тепер відкидаємо чотири роки. Причім тут запорозькі козаки, коли вже у 1775 році була знищена Січ. Щось тут не те.
І я почав докопуватися, з усіх сторін з усіх джерел. Бо ніде нічого про це згадки не було. На встановлення історичної правди, коли ж врешті козацтво опанувало ці землі, у мене пішло сім років. Я переписувався з Ватиканом, Варшавою, Краковом, Петербургом, Москвою. Працював в Запорізькому та Донецькому архівах і знайшов: у 2005 році вийшло розпорядження Президента щодо святкування 500-річчя Кальміуської паланки. В цьому контексті хочу висловити велику подяку директору Інституту Українського козацтва при Інституту історії НАНУ, кандидату історичних наук Тарасу Чухлібу та магістру державного управління, Головному консультанту Головної служби політичного аналізу Секретаріату Президента України Володимиру Бичеку за допомогу у пошуках наукових матеріалів, їх узагальнення та професійні консультації. Що ж до плану радянської влади спорудити на Донеччині пам’ятники козацтву, то він засвідчуює чітко одне – Донеччина до Катерини ІІ, як це дехто старається тлумачити і досі, не була „диким полем”, а козацькими теренами з усією на той час необхідною інфраструктурою. Ще до козаччини, тисячу років тому, тут проходив шлях з Києва через нашу Ясинувату по Дінцю, Дону до Тмутараканського князівства, тобто на Кубань.
Окрім сказаного, до феномену Кальміуської паланки є те, що ми живемо на стику трьох козацьких історичних об’єднань. Це Запорозьке, Донське і Кубанське. Хочемо чи ні, але навіть на побутовому рівні „хто яких козаків” – відчувається. Кальміуська паланка одна з восьми паланок, котра входила в адміністративний розподіл Війська Запорозького. А ми знаємо, що у Війську Запорозькому було 8 паланок, одна допоміжна і 38 куренів. До речі, 38-й курінь знаходився в Черкаську. Пізніше він став Старочеркаськом. А потім побудували Новочеркаськ. А це трапилося тому, що коли знищили Запорізьку січ вийшов царський указ, щоб у Старочеркаську взагалі не згадувати про козаків. З Кальміуської паланки, на якомусь етапі, років чотириста тому, виросла Донська паланка. І тільки у ХVІІІ столітті була перейменована на „Всевеликое войско Донское”. Цікаве походження назви „Всєвєлікоє”. Коли на Дон приїхав цар, була надзвичайна спека. Він вийшов з карети, щоб оглянути вишикуваних козаків. Це була різношерстна публіка. Один з бородою, інший – ні. Одягнуті теж були за принципом, що кому до душі. Цар-батюшка витер спітніле обличчя і запитав: „І сіє Військо Донське?” Чи то з його свити не дочули, чи свідомо перекрутили, але вислів „сіє військо” стало „всєвєлікім військом”. В історії таких випадків вистачає.
Не всі знають, що наріжний камінь у 1548 чи 1550 році у Старочеркаську заложив Дмитро Вишневецький, засновник Запорізької Січі.
Нове ж місто Новочеркаськ побудували кілометрів сорок звідти. Церква, в якій знаходиться цей камінь, існує і по нині.
Скільки століть минуло, а вони ідентифікують себе все ж з козаками. Коли я на, так званому, Всесвітньому козацькому колі, що проходив в Росії звернувся до них зі словами: „Шановні російські козаки”, до мене підійшов старий дід, генерал майор Збройних Сил, голова ради старійшин і каже: „Шановний отаман, ви допустилися помилки. Ми ніякого відношення до москалів і кацапів не маємо. Ми - козаки і наше коріння в Київській Русі”.
Правда сьогодні козаки на Дону чи на Кубані підігрують владі. Якщо в одній із козацьких пісень є слова:
Ох, Катерино,
Ти курва стара,
Ти зруйнувала Козацьку Січ.
І Україна так заридала
Неначе впала на неї ніч.
То на Кубані кажуть – „Катєріна - наша матушка. Ана нам зємлю дала”.
Ще однією особливістю Донбасу є те, що тут переважає колективне виробництво, в якому задіяні сотні тисяч людей. І в цьому гамузі людина втрачає притаманні їй риси, змінюється її спосіб життя, формується особливий світогляд, людина підлаштовується на мову чиновництва тобто на „общепонятную”.
Зовні може скластися враження, що мешканці Донбасу – це якийсь синтетичний народ. Але це лише на перший погляд. Тут підсвідомо у кожного спрацьовує психологія заробітчанина. Сюди ж їхали, щоб заробити. Колись, ще до революції, щоб купити корову чи коня. Після війни ми знаємо, що люди голодували і приїжджали сюди, бо на шахті можна було влаштуватися без паспорта і гроші платили, яких в центральній Україні і на Заході взагалі не бачили. Проживши тут довгий час, полюбивши цей край, хоча я родом з іншої сторони України, і пізнавши людей, я ніколи не погоджуся з тими, хто вважає, що тут одні „відморозки”.
Кожен день тут іде боротьба за виживання. Спускаючись на сотні метрів під землю, шахтар не знає чи повернеться. Тут живуть конкретні люди, для котрих дане слово – не пустий звук. Можливо саме тому, Донецька область - це єдина область, де Кальміуська паланка не на словах, а насправді має зареєстровані підрозділи у кожному з 54 територіальних адміністративних центрах. Це в 18 сільськогосподарських районах, а решта, в містах обласного підпорядкування. Правда, на це пішло чотири роки. До організації козацьких структур ми підійшли з великою відповідальністю. Я повністю згідний з народною мудрісю, котра говорить, що ліпше не робити нічого, ніж робити будь-як.
Результату ми досягли двома шляхами. До поставленої цілі ми йшли „знизу” і „зверху”. Ще проходячи службу армії я часто був на нарадах у держадміністрації міста, в Управлінні Внутрішніх справ. Служба в Національній гвардії сприяла моєму знайомству з усіма головами райдержадміністрацій, всіма міськими головами, тобто керівниками практично всієї області.
У нас була єдина область, де голови райдержадміністрацій були отаманами. „Знизу” я відбирав завзятих, чесних, ділових люди і призначав їх наказними отаманами. Окрім мене їх ніхто не міг зняти. Крикуни і демагоги довго на цій посаді не затримувалися. Окрім того отаман повинен був бути людиною справи: фермером, якщо це в сільськогосподарському районі, або підприємцем, щоб могли надати козакам робочі місця і щоб уміли працювати з людьми. Коли отаман сам працює, то він зуміє заставити всіх працювати. Особисто мій принцип, теж базується на цьому, на перший погляд, не хитрому, але перевіреному часом методу: працюй як я, працюй краще за мене.
Для того, щоб в Донбасі проводити національну ідею в її козацькому варіанті – необхідна виваженість, поступовість, толерантність. Це - складники мудрості. Це досить складний процес. Донбас – це не Київ, тим паче, не Тернопіль і, навіть, не Суми. Може декому це видасться дивним, але навіть, щоб говорити тут українською мовою і відстоювати свої погляди, треба мати силу волі.
На Донбасі ми задекларували, що козаком може бути будь-який громадянин України незалежно від нації і віросповідання, якщо він щиро стоїть на засадах розбудови української держави і її захисту.
Потягнулися всі, і з усіма ми знайшли спільну мову. І коли грек, росіянин, єврей одягають козацьку форму, то цим вони засвідчують перед своїми одноплемінниками, що козацтво – це добре, козацтво – це цікаво, козацтво – це та організація, котра консолідує суспільство. Декому не віриться, але в нас немає національних непорозумінь, навіть на побутовому рівні. Ми всі належимо до Українського козацтва. І все. Крапка.
Безперечно, ми пильнуємо, як зіницю ока нашу козацьку ідею, не дозволимо політизувати нашу структуру чи дати проникнути антиукраїнським ідеологіям.
Нещодавно ми відзначили 5-ту річницю утворення Харцизького коша імені Івана Богуна. Там добре працюють козаки, але така уже в мене натура, що не спішу захвалювати, бо хочеться більших результатів. Всі, хто там побував і побачив роботу коша – дуже вражений. Звичайно там потужний наказний отаман Борис Беркович. Він спортсмен, любить порядок. І небагатослівний. На ньому багато що тримається. Він готує професійних тілоохоронців. Але така ж ситуація і в інших містах Донеччини. В Будьонівському районі козацьке товариство „Козацький курінь імені Івана Сірка” створене на базі заводу Коксохімобладнання. Директор - козак. Заступник у формі, охорона у формі. Робота поставлена добре. Це козацький завод.
Харцизьк, Будьонівск чи Шахтарськ - звичайні промислові міста, і якби приїхав хтось сюди зі Львова провести роботу з організації козацької структури, то сказав би, що, на жаль, тут це неможливо. А ось зайти з середини і збудити у них на генному рівні патріотизм – це потрібно уміти. Я часто виступав по радіо і телебаченню і, не покладаючи рук, працюємо. Як результат з повною відповідальністю заявляю: який не був би супер талановитий ворог – він уже не зможе знищити Кальміуську паланку, бо вона створена не за вказівкою, а за покликанням і має вже своє економічне підґрунтя.
Чудово знаючи, що без матеріальної бази справа на лад не піде, мною майже у всіх підрозділах були створені філії з комерційної діяльності. Я не вимагаю від них внесків. Я не вимагаю перерахувань на генеральну канцелярію. Розвивайтеся самі. Зайшла до вас людина з проханням дати пару гривень на ліки – дайте, вона вам віддячить. Створюйте робочі місця, розвивайте підприємство, вкладайте гроші в свою ж козацьку організацію.
Сьогодні готуємося делегацією з 60-ти козаків взяти участь у ІV Всесвітньому форуму українців. Ці ж люди підуть на урочисті заходи з нагоди Дня Незалежності.
Трапляються і парадокси. Деякі чиновники до хрипоти виводять Гімн України, особливо налягаючи на слова „...і покажем, що ми, браття, козацького роду”, а сучасного козацтва не помічають. Їм більш до вподоби ті козаки, які на сцені виконують ”Гопачок”. Але це їхня проблема і біда. Вірю, що Українське козацтво все рівно вийде на такий рівень, що зможе само відстоювати свій високий статус. Козацтво має свій електорат. За різними підрахунками в Українському козацтві нараховується 300 тисяч чоловік. А з членами сімей родичами, друзями – цю кількість сміливо можна помножити на п’ять.
В переддень ІV Всесвітнього форуму Українців і найбільшого нашого національного і державного свята Дня Незалежності хочу привітати всіх українців зі всього світу з цими святами і запевнити, що Українське козацтво, ця потужна і безкомпромісна сила Українського народу, впевнено стоїть на чатах демократії, свободи і розвою України.
