Уся маса запорозького низового товариства, середньою чисельністю 10–12 тисяч чоловік, розподілялася на три роди військ: піхоту; кінноту й артилерію. Про існування такого поділу свідчать джерела тих часів. Запорозька піхота виконувала три функції: частина її складала гарнізон Січі; частина займала пости на Дніпрі і становила лінійну сторожу; частина або вела війни з турками, татарами й ляхами у воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством у мирний час.

Була у січовиків і своя артилерія. Деякі історики вказують, що Січі постійно, було 50 гармат. Жоден запорозький кінний загін не виступав у похід без артилерії. Серед козаків були особливі військові чини, так звані пушкарі, які відали артилерією, а для розміщення гармат існувало окреме приміщення, пушкарня.

Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. У народних піснях і думах козак без коня майже немислимий. Лише верхи на коні можна було наздогнати такого невловимого і всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак. Кінь необхідний був і для стрімкого, упереджувального походу, і для блискавичної атаки ворожого табору. Кращих коней запорожці частково розводили у своїх власних степах, частково здобували у татар; витривалість, прудкість і порода запорозьких коней відомі були в Польщі, Росії і навіть у Західній Європі.

Козаки виросли і сформувалися як самостійна військова організація перш за все у боях з кримськими татарами. Вже найперші згадки сучасників свідчать про наявність у козаків невеликих рушниць. Рушниці вони спочатку здобували у турків, знімаючи їх із захоплених кораблів і забирали із взятих фортець. З початком війн між козаками і поляками запорожці стали здобувати рушниці і у поляків. Наприкінці 16 сторіччя рушниці у запорозьких козаків вважалися необхідною зброєю, і тому ще у 1594 році, коли до них прибув посол німецького імператора Рудольфа II, вони салютували йому багатьма пострілами з рушниць.

Крім пищалей або рушниць, кожен козак мав при собі чотири кремневих пістолети, два з них він носив за поясом, а два — у шкіряних кобурах, що пришивалися зовні на шароварах. Кулі для пістолету були величиною з горобине яйце і для їх відливання існували особливі форми. Рушницями і пістолетами, як і шаблями, козаки любили особливо хизуватися; прикрашаючи їх дорогою оправою. «Зброя у них, — писав сучасник, — вся була прикрашена золотом і сріблом, на зброю вони все багатство своє покладали: той і не козак, колі: у нього погана зброя». Порох виробляли на Україні, або привозили з Польщі і Туреччини, а з 1654 року — із Москви. Виробляли козаки порох і у себе на Запоріжжі, у Січі, але той порох не відзначався високою якістю.

Із зброї для рукопашного бою були шаблі і списи. Шаблі були не так сильно вигнуті як у турків. Їх поруччя для підсилення пружності обтягувалися шкірою морських риб. Клинки виготовлялися із досить доброякісної сталі і були дуже гострими. 

Досить часто використовувались і списи. Вони складалися із залізного навершника довжиною 12–15 сантиметрів і дерев’яної ручки, яка виготовлялася з тонкого дерева, в 2–2,5 метра довжини, часто пофарбованого навскіс червоною і чорною фарбами. Крім шабель і списів із зброї рукопашного бою козакам були відомі, так звані, келепи, тобто чекани або бойові молотки. Келепи використовувались козаками для розбивання ворожих лат із сталі і служили допоміжною зброєю.

Володіли запорожці своєю зброєю з неабияким мистецтвом, так, що за словами українського літописця, і «найкращий польський гусар або рейтер прикладом їм бути не може».

Отже про бойове оснащення запорозьких козаків можна відзначити, що більшість з них була озброєна дуже добре, як вогнестрільною, так і холодною зброєю. У цьому козаки не поступалися жодній армії свого часу.