Творці визвольної історії
Сторінками історії
Устрій Запоріжжя
Найбільша і найскладніша
Сліди далекої епохи
Погляд на сьогодення

Сліди далекої епохи

Якщо в перші десятиріччя свого існування Кальміуська паланка здебільшого переймалася охоронними клопотами (вона тримала під своїм збройним контролем таємний шлях між Запорожжям та Доном, а також обороняла чумаків, що возили сіль і рибу), то після істотного посилення Січі, Гетьманської України і Росії у неї з'явилося більше можливостей займатися господарськими справами. Територія паланки, що сьогодні включала б частину Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської і Ростовської областей, активно забудовується козацькими зимівниками, які можна вважати типовими хуторами чи невеликими фермами. Загалом їх налічується понад триста. їх господарі (а це здебільшого літні січовики, що, по- теперішньому кажучи, пішли у відставку), займаються бджільництвом, тваринництвом, а потім і рільництвом.

У "Переліку пам'ятних знаків і пам'ятників на честь запорозького козацтва", затвердженому понад сорок років тому Верховною Радою України вказується, що саме січовики заснували Кам'яний Брід (Луганськ), Красний Кут (це селище поблизу Красного Луча), села Жовте, Орлик, Пархоменко (колишня назва Коров'ячий Яр). Це тільки на Луганщині. На Донеччині цей козацький доробок набагато врожайніший, бо до нього треба додати Маріуполь (колишня Домаха), Артемівське (Бахмут), Донецьк (спочатку Зимівник, а далі Олександрівська слобода), Горлівка (виселок Микитівка), Макіївка (зимівник Землянки), Мар'янка, Селидове, Ясинувата, Гродівка, Крамоторськ, Дружківка і багато інших. Таким чином, ті "саморобні" історики, які запевняють, що Донеччина і Луганщина до сторіччя були нічиїми, "диким полем", глибоко помиляються. Це наша українська земля полита ще запорозькою святою кров'ю. Саме в ній на Савур-могилі поховано славного козака Морозенка, а неподалік від Слов'янська закінчив свій життєвий шлях рідний брат кошового отамана Івана Сірка вбитий татарами.

Знищення царатом у 1775 році Запорозької Січі стало страшним ударом по демократії в усій Європі, ніччю що лягла на неї до самої Великої Французької революції 1789 -1793 років. Цього ще й досі не визнають окремі шовіністичні історики, як не визнають і геноциду українського народу під час голодомору у 1932-1933 р.р.

Після зруйнування Січі більшість запорожців пішла шукати захисту у турецького султана за Дунай. Багато Кальміуських козаків подалися до родичів і друзів на Дон, бо, як відома, один з куренів називався на Січі Донським, а всі козаки вважалися братами.

Рідна земля владно вабила воїнів-патріотів додому. Вони довго добивалися царського дозволу повернутися на свої терени, але їм відповідали, що на їхніх землях вже поселені греки, серби, волохи, болгари, німці тощо. Козакам же подаровано нові землі під Катеринодаром. Нащадки козаків наполягали на своєму і тільки у 1832 році вийшов указ "О поселенні запорозьких казаков в Новоросійськом крає". Переселенцям виділили 64 908 десятин землі між Бердянськом та Маріуполем, що була призначена для розподілу між євреями-християнами, котрі там селитися відмовилися.

У 1850 році, тобто через 75 років після знищення Січі, на землях колишньої Кальміуської паланки, продовжуючи її історію, жили 4 332 чоловіки та 4 436 жінок, які підпорядковувалися Азовському козацькому війську. Вони не знали кріпаччини, добре господарювали і тим самим справляли багато клопотів царській адміністрації. Більшість їх родичів і друзів жили на Кубані, куди їх пересилила Катерина II у 90-х роках XVIII сторіччя.

В період Кримської війни азовські козаки успішно воювали з турецьким і французьким флотами. 44 чайки несли постійну морську вахту. У 1864 році, зрозумівши всю безперспективність відрубного існування у штучному анклаві, останні Кальміуські козаки перебралися на Кубань і Терек.

Тільки через 135 років на предковічній січовій території в Донецьку знову відродилася Кальміуська паланка, яка налічує сьогодні понад 12 тисяч козаків.