Творці визвольної історії
Сторінками історії
Устрій Запоріжжя
Найбільша і найскладніша
Сліди далекої епохи
Погляд на сьогодення

Найбільша і найскладніша

Якщо давати якісь характеристики паланкам війська Запорозького, то треба сказати, що Кальміуська була серед них найбільш віддаленою від Січі. Вона єднала, як сказав би сучасний демограф, субетнос Запорожжя і Дону. Її основне завдання полягало у тому, щоб захищати тих. хто приїздив за сіллю до Бердянського озера, а також ловив рибу у Азовському морі. Звичайно, козакам цього величезного округу належало відбивати наскоки татар, відстежувати всі пересування Ногайської і Кубанської орд та кримчаків і негайно сповіщати про те Кіш. На відміну від татарина, що був озброєний луком і стрілами, шаблею і арканом, пересічний козак мав мушкет, чотири пістолети, шаблю, а ще довгого списа.

Після того, як турки взяли під свій постійний контроль гирло Дніпра і навіть, бувало, перегороджували ріку залізними ланцюгами, щоб не випустити козацькі човни у морський похід на Туреччину чи Крим, запорожці знайшли метод, як проривати блокаду: вони зрубували кілька великих дерев і, зв"язавши їх, пускали за течією. Ці дерева легко рвали ланцюги, і козацькі чайки виносилися на волю. Після цього турки ставали вдесятеро пильнішими. Вони у засідках чекали, коли запорожці повертатимуться з походу, щоб знищити їх, адже проти течії човни пливтимуть не швидко.

Козаки і тут вміли перехитрити ворогів. Вони проходили з моря у Керченську протоку, звідти перепливали Азовське море, далі підіймалися річкою Кальміус до її витоків, волоком чотири версти перетягали чайки до витоків річки Вовчої, а звідти по Самарі впливали у Дніпро і потрапляли на Січ. Кальміуський шлях був і важким і небезпечним, а тому дуже таємним. Козаки вміло використовували степовий простір. У них був наказ на вершину гори чи кургану виїздити лише по одному. З того вже за десять верст було видно, що той вершник - не татарин.

Біля гирла Кальміуса, який тоді був понад сто метрів шириною і сім метрів глибиною, понад 500 років тому було споруджено зимівник Домаха, що згодом перетворився на фортецю Кальміус – центр Кальміуської паланки. У 1756 році полковником тут був Грицько Гаркуша. Козаків там нараховувалося 674. Фортеця мала кам'яну церкву, вкриту очеретом, і саме в ній 1780 року, тобто через п'ять років після знищення Січі і її Кальміуської паланки, митрополит Ігнатій відправив службу Божу для переселених на козацькі землі з Криму греків-християн. У 1845 році, коли Домаху, яка вже називалася Маріуполем, відвідав великий князь Костянтин, вірнопіддані громадяни прибрали навіть руїни старої козацької церкви, щоб ніщо вже у місті не нагадувало про існування запорожців.

Кальміуські козаки не раз і не двічі приходили на допомогу донським побратимам у боротьбі проти московських гнобителів, а також турок і татар, а 1622, 1624 і у 1637 роках разом брали участь у Азовських походах і звоювали фортецію Азов

Крім похідної і сторожової служби, Кальміуська паланка здійснювала ще й важливу господарську роботу, забезпечуючи постачання на Січ і в Україну високоякісної солі з Бердянських озер і найкращої Азовської риби. На численних козацьких зимівниках вирощувалася ще й худоба, але головним було рибальство. Інколи через нього запорожці навіть сильно сварилися з кубанцями і дончаками.

1743 року Київський генерал-губернатор Леонтьєв повідомив Кіш, що Донський отаман Єфремов поскаржився йому на полковника Кальміуської паланки Кішенського, який не лише ловить рибу за запорозькими кордонами, але й позганяв звідти донських та московських промисловиків і курені їх попалив. Той свавільний полковник ніби для наведення порядку до столиці донців Новочеркаська прибувши, по шинках і ринках скликав до себе тамтешніх українців і запорожців, гуляв з ними, гарцював конем по вулицях і в неділю бив канчуком п'яних жінок та волоцюг, примушував ходити до церкви, а потім з великим обуренням на Донське військо сів на човна, переплив Азовське море і на Кубанському березі розташувався для рибальства і полювання.

Леонтьєв суворо наказав Кошу припинити це неподобство.

1758 року Кальміуські козаки, знову порушивши кордон, ловили рибу на Єї. І так продовжувалося увесь час. Навіть указ цариці від 18 серпня 1767 року нічого не змінив, бо він пропонував козаків з кубанського берега вислати і ніколи туди не пускати, хоча січовики там бували завжди.

Беззаконня вони ніде не терпіли. Злочинність каралася дуже суворо. З документів дізнаємося, що 25-річний Грицько Капустенко, який працював у козака Демка Кумпана напившись п'яний, посварився з козаком Микитою Тараном і вдарив його ножем. Грицька за те відправили під вартою на Січ і 8 серпня 1767 року присудили відтяти одну ногу. Так насаджувався порядок.