Творці визвольної історії
Сторінками історії
Устрій Запоріжжя
Найбільша і найскладніша
Сліди далекої епохи
Погляд на сьогодення

Устрій Запоріжжя

Як відома, запорожцями називали тих козаків, які силилися на Низу, тобто за потужними скелями – порогами, що перегороджували течію Дніпра. Там знаходилася Січ. Всіх порогів було 13 і найстрашніший з них Ненаситець, сама назва вказує на його вдачу. Ці скелі захищали Січ від ворогів.

На Січі, утворюючи собою величезне коло, стояло 38 дерев'яних казарм, що називалися куренями. В центрі кола була церква Покрови Пресвятої Богородиці. У кожному курені не було жодних перегородок. У цих великих залах попід стінами до самих дверей тяглися столи і біля них – вузькі лавки. Почесне місце було під образами. Там сидів курінний отаман. Перед образами горіли лампади чи свічки. Там же висіли лампи, які запалювали на релігійні свята. Піч робилася в окремій частині куреня. Там же було місце і для такої поважної особи, як кухар, що одночасно являвся і курінним касиром.

Для опалення приміщення будувалися так звані груби. Курінні мали спільну власність – шинки і крамниці на січовому базарі, і вони ніколи не могли бути приватизованими. Курінь споруджувався таким великим, що в ньому могло розташуватися одночасно понад 600 осіб. До речі, слово "курінь" донські козаки запозичили у нас і стали так називати свої хати.

Подаємо назви куренів та кількість козаків, що в них служили, у 1755 році:

Ці дані наводить видана польською мовою у Варшаві у 1852 році (стор.29-30) книжка "Значення і внутрішнє життя Запоріжжя" Аполона Скальковського. Звичайно цим цифрам, що подавалися до Петербургу, виріти можна тільки частково, бо козаки ніколи стороннім військові таємниці не відкривали, а тим паче, що в 1707 року царське військо вже знищувало Запорозьку Січ, і тільки Прутський договір Росії з Туреччиною змусив Петра І відступити з Азовського моря і територій так званих "вольностей запорозьких".

Січ, що фактично була військовою демократичною республікою об'єднувала 8 паланок: Кодацьку, Самарську, Орельську, Протовчанську, Інгульську, Прогноїївську, Богардівську і Кальміуську.

Слово паланка походить з тюрської мови і означає "невелика фортеця", а також "адміністративно-військовий округ". Метою паланок було боронити християн від людоловів і попереджати Січ про бусурманські набіги на Україну, Польщу і Московію.

Запорозьке товариство визнавало грецьку віру, розмовляло воно виключно українською мовою, його військова діяльність відбувалася на віддалених від західних держав теренах, але організаційно Січ була адекватно тим релігійно-військовим орденом, які діяли у середньовічній Європі. Ця подібність виявлялася у тому, що козаки, як і члени орденів, були пов'язані між собою присягою братерства без застережної дисципліни, а також віри і покликання. Як хрестоносці, тамплієри, домініканці, вони, на Січі, сповідували принцип целебату, або як тоді говорилося "безженства" ( донські козаки мали право одружуватися).

Козак співав:

Нащо мені женитися

Нащо мені братись

Будуть з мене молодого

Козаки сміятись

Запорожцям не дозволялося гнівити Бога брудною лайкою, і порушників цієї перестороги чекала кара канчуками. Содомський гріх (гомосексуалізм) карався прилюдною смертю. Запорожці дбали не тільки про моральну чистоту особи, але й про охорону природи, що засвідчує звернення до суду мешканців бахмутських зимовників, які скаржилися, що приїжджі солевари задля випарювання солі з ропи вирізали і спалили навколо багато лісів, чим зробили довкілля смутним і негарним.

Козацька влада і відповідальність поширювалися на великих територіях.

В універсалі польського короля Стефана Баторія говориться, що східні межі запорозьких земель визначаються "з вершини річки Орелі на вершину Кальміуса, а звідти на гирло річки Дону". Своїм універсалом від 15 січня 1655 року ці кордони підтвердив і Богдан Хмельницький, вказавши, що терени запорожців лежать "від Самарських земель через степ до самої ріки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Ланцкоронського козаки запорожські свої зимовники мали".

Опосередкованим, але точним свідченням української присутності на Дону є відома пісня "їхали козаки із Дону додому". Ще одним важливим аргументом може бути велике заселення нашими козаками Старочеркаська, коли, повернувшись з походу на Персію, вони привезли звідти там тешніх бранок, з якими одружилися і нажили діток, а відтак вже не могли повертатися на Запоріжжя. Цю історію вам може розповісти кожен мешканець Персіянівки, що є передмістям Старочеркаська. Дмитро Вишневецький, перший кошовий Запорожської Січі, заклав наріжний камінь козацької церкви у Старочеркаську.

В певному сенсі Кальміуська паланка є паланкою - матерю для Донських козаків.

В трьохкольоровому прапорі цього війська є 2 наших державних кольори: жовтий і блакитний, а третій колір малиновий, то свідчення приналежності до Запорожжя.

Дуже важливо пам’ятати, що у повстанні Донських козаків під проводом Кіндрата Булавіна найголовнішу участь, взяли запорожці. Про це пишуть всі історики, але майже ніхто не згадує, що українську повстанську силу представляли саме Кальміуські козаки, а основні події розвивалися на території Кальміуської паланки.

Про українців переконливо нагадує і старовинна станиця Зимовіївська, яка зараз лежить під водами Цимлянського моря у Ростовській області. У ній жило змішане українсько-російське населення. Окремі історики вважають, що і Степан Разін і Омелян Пугачов, які до самих підвалин стусонули царську Росію, обидва були українцями з походження. До речі, кілька років тому, будучи запрошеними в якості гостей на І Всеросійський Круг козаків, мали можливість особисто переконатися, Донські козаки не ідентифікують себе з росіянами, і у відповідь про національну приналежність говорять гордо: "Я – козак".

Величний будинок козачого управління у місті Новочеркаську прикрашає широко відома в усій Україні афористична подяка: "Слава тобі, Господе, що ми –козаки!"

Верховний отаман Всевеликого війська Донського Микола Козицин, вітаючи делегацію Кальміуської паланки Українського козацтва, свою промову закінчив саме цими прекрасними словами, які знають і Дон і Запоріжжя вже понад п'ятсот років.

Нас, Донбасівців запрошених на Великий Круг, здивувало і водночас порадувало те, як шанобливо ставляться нащадки Степана Разіна, Матвія Платова та інших славних отаманів до своїх стариків. їх садять на кращих місцях, їх думку обов'язково вислуховують, і, зрештою, останнє слово завжди за цими носіями козацької мудрості і традиції.

І у нас зрозуміло виникло запитання звідки цей пієтет Відповідь подибуємо в уже згаданій книжці А.Скальковського на сторінці 60, де говориться, що вся сила Запорозького Коша, тобто всієї Січі і її старшини зосереджувалася в січових дідах, чий моральний вплив на військо був і дивовижним і визначальним. У своїх найважливіших документах, рапортах до царів, кореспонденції з Кримським ханом, в наказах – всюди після кошового і військової старшини бачимо посилання на цих старших людей. Хто ж вони оті таємничі діди, від яких в Коші так багато залежало? То були заслужені козаки, не прості, але тільки ті, що високі військові посади раніше обіймали, що з дитинства були на Січі, виховувалися на мужності козацькій, любили військо і його життя. Увесь світ їх зосереджувався на Коші. В усіх випадках вони були головною опорою Запорожжя.

Тож нам дуже потрібно було зустрітись з козацькими дідами Дону і перейнятися вірою, що в Україні колись відродиться авторитет козацьких патріархів.