Сторінками історії

Приазовські простори з давних часів були центральною магістраллю, якою рухалися народи впродовж усієї історії цивілізації.

Меоти, синди, кіммерійці, скіфи сармати, гуни, остготи, анти (про них Римський історик Пліній писав, що вони живуть за принципами правди і військової демократії), кочові тюркомовні племена, хозари – війнами та переселеннями залишили вони свої сліди на Приазовській землі.

Одначе, як пише Михайло Грушевський: “Жодні степові бурі не вигнали наших предків з урожайних земель і розлогих степів. Безупинна біда лише загартувала нащадків Антів і вони продовжували знову і знову посуватися до Азовського моря”.

Великий полководець князь Святослав розгромивши хозар, ще до охрещення Руси-України, як вважають деякі історики, заснував на Азовському морі, поблизу сьогоднішнього Маріуполя, військове поселення Білгород, згадка про яке зберігається у тюркезованій власній назві Біло сарай (тобто білий палац, Білосарайська коса).

Після битви з половцями на річці Калці, і особливо після розгрому Києва татаро-монголами у 1240 році, державне слов’янське життя у Приазовських степах притлумлюється, а самі ці степи стають на кілька десятирічь пасовиськом для ординських табунів та отар.

Кримські, кубанські та інші татари постійно здійснюють на Україну, Польшу, Московію гробіжницькі напади, під час яких забирають не лише майно та худобу, але і самих людей і ведуть їх на продаж у рабство (одного разу людолови захопили і пригнали у Крим, аж 30 тисяч осіб).

1340 року Польща починає велику експансію на Галичину та Волинь. Гніт був таким жорстоким, що сотні і тисячі селян втікають від нього на східні землі.

Вважається, що саме тоді у Запорозькі степи прибилися перші переселенці.

1415 року нащадки татаро-монголів, які осіли в Криму, здійснили повторне, ще жахливіше ніж перше, пограбування Києва.

Багато представників давньокиївських княжих родів, рятуючись від кримчаків, переселилися до Литви, зміцнивши це Велике князівство.

Наприкінці XV сторіччя в Уставній грамоті Великого князя Литовського (а Україна тоді входила до складу цього князівства) вперше згадується про козаків: „козаки зверху Дніпра і інших сторін ходять водою на низ і далі”.

Слово „козак” має кілька тлумачень. Одне із них виводиться з санскриту „кхштарі” – воїн. Інше – з тюрського „кайсак” – вільний воїн, вільна людина. Коли польський корок Ян Ольбрахт (роки правління 1492 – 1501) йшов походом на татар, то провідниками у нього були козаки. Кримський хан Меглі Гірей скаржився в 1492 року литовському князеві про знищення татарського корабля під Тягинею, називає нападників „черкаськими” і „козаками”.

Наступного року уже турецький султан скаржиться Польщі, що козаки під проводом князя Богдана Глинського старости Черкаського, зруйнували фортецію Очаків. Черкащанин Сенько Полозович і Остап Дашкевич, він родом з Овруча і прославився тим, що запровадив у козацтві військовий устрій.

Предслав Лянцкоронський з Хмельника на Поділлі, князь Дмитро Вишневецький – Байда з Вишневця, засновник і перший кошовий Запорозької Січі, увійшли у історію як основоположники організованого козацького руху, який зрештою доніс до наших часів принципи демократії і незалежності.