Внесок українців у світове військове мистецтво

Posted on Posted in Історія козацтва, Духовність, Звичаєве право, Культура, Публікації, Українське козацтво

Вся багатовікова історія українського народу свідчить, що тільки маючи власну державу, він може неперервно розвиватися в просторі і часі, впевнено реалізуючи себе як етнонаціональний цивілізаційний комплекс. Разом з тим, однією з основних підвалин державності є військо — головний захисник і гарант недоторканості кордонів держави і її територій. Нехтування військовими аспектами державного будівництва призводить врешті-решт країну і її населення до статусу колонії. Але якщо керівництво будь-якої країни планує загарбання навколишніх земель, проводить політику військових агресій щодо своїх сусідів, мріючи в ідеалі про світове панування, маємо іншу крайність — мілітаризм, прикладів якого в історії чимало: від давньої Ассирії до Радянського Союзу і далі аж до наших днів. Як зазначив А.Тойнбі: Мілітаризм руйнує цивілізацію, примушуючи локальні цивілізації, які складають суспільство, сходитися одна з одною в руйнівних братовбивчих війнах. Не можна не погодитися також з його твердженням, що війна — це ракова пухлина людської цивілізації.

Відповідно до марксистського вчення, війна — складне суспільно-історичне явище, яке є продовженням політичної боротьби держав, націіі, класів засобами збройного насилля тільки в класових суспільно економічних формаціях. Окрім класово-державних підходів, до пояснення війни вдавалися й інші теорії. Так, біологічна теорія стверджує, що це — закон боротьби за існування (вічний закон розвитку природи і суспільства). Географічна — це боротьба за життєвий простір. Соціально-етична — що війна — це прогресивне явище в історії суспільства, яке виховує сильну і вольову особу. Психологічна — проголошує джерелом війни людську психіку: вроджену агресивність людського інтелекту, масові психічні неврози. Космополітична пояснює головну причину військових зіткнень антагонізмом між національними і загальнолюдськими інтересами, а значить — війни будуть тривати, доки існують суверенні нації, які захищають свої інтереси в анархічному світі анархічними методами.

Отже, людська цивілізація, поміж багатьох складових, включає в себе і такі реалії, як держава, війна, армія, військове мистецтво. Тому українській політичній нації слід мати не лише державу, але й дбати про власне професійне військо, оснащене найсучаснішим озброєнням і технологіями, і розвивати своє військове мистецтво, вивчаючи для цього як світовий, так і національний бойовий стратегічний і тактичний досвід.

Досліджуючи внесок українців у світове військове мистецтво (стратегія, тактика, озброєння), слід зразу зазначити, що мілітарна українська культурна традиція з’явилася не в XV–XVII ст. (українське козацтво) і навіть не в ІХ-ХІ ст. (Київська Русь-Україна). її витоки та історичне коріння сягають V–I тис. до н. е.

В II — на початку І тис. до н.е. з’являються перші збройні загони воїнів, які являли собою зразок майбутніх армій. Члени цих ватаг тільки починали опановувати перші організаційні і тактичні форми збройної боротьби. Починає також формуватися і набирати вагу в суспільстві військова еліта, а разом з нею — напівпрофесійні (члени яких були воїнами тільки під час військових дій) і професійні (фахові воїни, які жили лише за рахунок цього ремесла) військові загони. З виникненням перших державницьких утворень з’являється потреба в захисті їх від інших протодержав, а отже, в існуванні верстви воїнів-професіоналів.

Ю.Павленко вважає, що в добу бронзи у предків слов’ян ще не було окремого спадкоємного прошарку професійних воїнів та навіть військової аристократії того рівня, який був у хетів та ахейських греків тих часів, існував у індоіранців під час завоювання ними Середньої Азії, Індії та Ірану. Найімовірніше, наголошує науковець, у перед-слов’ян II тис. до н. е., відповідно до традицій первісного статево-вікового розподілу суспільних функцій, існували певні загони юнаків, які у випадку військової загрози складали бойовий авангард племені, тому вони та їх ватажки (вірогідно, представники найвпливовіших родів) можуть розглядатися як прототипи майбутніх військових вождів-князів та їх дружинників.

І тис. до н. е. і початок І тис. н. е. (по IV ст.) характеризуються повним домінуванням індоєвропейських воїнів-скотарів у європейських степах. Кіммерійці, скіфи, сармати, саки не тільки сприйняли і увібрали в себе велике багатство індоєвропейської військової культури, але й зробили до неї свій вагомий внесок.

В І тис. до н. е. протоукраїнські племена були напередодні створення власної державності. Хоча скіфська експансія VI–IV ст. до н. е. і зупинила цей процес, але, з іншого боку, протоукраїнські збройні формування збагатилися досягненнями мілітарного мистецтва індоіранських воїнів-скотарів (військові дружини, тактика кінного бою, важкоозбросна кіннота, широке застосування наступального і захисного озброєння). Це дало їм можливість у перших століттях нашої доби створити власну антську державність. Як зауважує Ю.Павленко, голову антського об’єднання другої половини IV ст. — Божа — готський історик Йордан називає рексом (подібно до володарів остготів, вестготів та гунів) — словом, що вживалося для позначення носіїв спадкоємної монархічної (царської, королівської, княжої) влади. В кінці IV ст. н. е. князь Бож вів активні бойові дії проти готської навали, і хоча він загинув у цій боротьбі, але антська державність продовжувала розвиватися. В кінці V — в середині VI ст. в. е. ця держава та її мілітарні підрозділи набули характеру міцної військової організації. Навколо антського князя сформувалася керівна група з воєначальників, кожен з яких стояв на чолі своїх дружин, озброєних і навчених на рівні тогочасного військового мистецтва. Недаремно кордони антської держави простягліїся від Дунаю до Дону і з нею змушена була рахуватися сама Візантія.

Хоча антська держава була знищена аварським каганатом, але її військова культура і бонове мистецтво не загинули, а стали міцним підмурком для формування князівського війська Київської Еусі-України.

Військові формування І—VIII ст., активно контактуючи з мілітарною культурою спочатку єдиної Римської, а пізніше Східної Римської імперії, а також з германськими, гунськими, аварськими військовими традиціями, збагачували власне бойове мистецтво. Поразки і перемоги вчили наших пращурів цінувати розум і далекоглядність своїх ватажків (князів), військове побратимство, сміливість і мужність в бою, тактичної винахідливості у сутичках з ворогом, переймати нові види озброєнь і вдосконалювати власні. Це дало змогу праукраїнському мілітарному мистецтву в VI–VIII ст. стати гідним супротивником першокласному на той час візантійському війську. Так учні досягли майстерності вчителів. Візантієць Маврикій у своїй праці Стратегікон радив своїм полководцям застосовувати слов’янське (праукраїнське) військове мистецтво. Зокрема, він писав, що слов’яни випереджають усіх людей в майстерності форсування рік та інших водних перешкод. Перебуваючи на службі у військах Візантії, вони вміло забезпечували долання річок, швидко будуючи човни і переправляючи на них великі військові загони. Слов’яни також добре використовували для нападів і оборони природні умови, робили засідки і зненацька нападали на ворога. Дуже цікавим є повідомлення Маврикія про вміння слов’ян ховатися під водою. При раптовому ворожому нападі вони пірнали у воду і замаювалися на дні річки або ставка протягом тривалого часу, дихаючи повітрям за допомогою порожньої всередині очеретини і не видаючи себе жодним рухом. Згадаймо, через тисячу років по тому саме так робили українські козаки, що є одним із багатьох доказів неперервної спадкоємності вітчизняної військової традиції. Це положення підтверджує і свідчення візантійського письменника VII ст. Феофілакта Сімо-катти про вміння слов’ян створювати під час походу укріплений табір з возів і завдяки цьому захищатися від ворожих нападів. Козаки також успішно використовували табір з возів під час своїх військових кампаній.

Отже, військове мистецтво розвивалося на власних традиціях, а також активно всотувало в себе і перепрацьовувало найкраще з бойових традицій римлян, візантійців, готів, гунів, аварів тощо. Сила базувалася на родинних засадах, за якими були зорганізовані дружини, наступальному характері ведення бойових дій, умінні стрімко переходити до оборони (табір), швидко долати водні рубежі, а також на добре налагодженій розвідці.

Таким чином, прото- і праукраїнські збройні формування зробили свій внесок у світове військове мистецтво, насамперед, через приручення коня і використання його в мілітарних цілях, стратегічні наступальні дії на Балканському півострові, тактичні операції (пересування і захист табором з возів, швидкісне форсування рік, проведення розвідувальних акцій, вміння тривалого перебування під водою тощо).

Київська Русь — перша ранньосередньовічна держава на території сучасної України. За своєю сутністю — це феодальна монархія, яка утворилася в кінці IX ст. (882 р.) і розпалася на незалежні князівства в першій чверті XII ст. (1132 р.). Російські, радянські науковці стверджували, що її населяла давньоруська народність, на основі якої сформувалися росіяни, українці та білоруси. Зауважимо лише, що білоруси і росіяни були на периферії цієї держави і тільки з її руйнацією змогли створити свої державні об’єднання, найбільш сильним серед яких була Московська Русь.

Вікінги (нормани) істотно вплинули на розвиток українських збройних формувань і їхнє військове мистецтво. Варязькі частини складалися з професіональних вояків, для яких військова справа була постійним заняттям. Керівником війська був конунг (князь), який сам його організовував. Ядром військових загонів була дружина. До неї належав сам конунг, його рід, близькі друзі та інші вибрані люди. Члени дружини складали конунгові (князеві) присягу на вірність і між собою вважалися побратимами. Дружина йшла з князем у похід і була головною ударною силою у бойових діях. Схожі військові загони на чолі з вождем-князем існували і в південноруських слов’ян (взагалі, це дуже давня індоєвропейська традиція), але поєднання шведських, норвезьких, слов’янських, північноруських (новгородських) елементів породило могутній феномен — києворуську дружину, гвардію українських князівських збройних формувань, за допомогою якої і була побудована етнічна держава.

Військові сили держави складалися з дружин київського великого князя і місцевих князів, загонів, які приводили феодали, а також з пішого ополчення селян і ремісників. Організаційно військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. їх загальна чисельність під час найбільших походів наближалась до 40–50 тисяч, але звичайно не перевищувала 15–20 тисяч. На озброєнні дружинників були мечі (близько 1 м-завдовжки), шаблі, бойові сокири, чеканії, списи, луки і стріли (наступальне озброєння), щит, шолом, кольчужна сорочка (панцир) — захисне озброєння. Прості воїни з ополчення були озброєні гірше, все залежало від статку воїна. Цікаво, що шабля (прийшла до нас зі Сходу) з’явилася в Київській Русі на 200 років раніше, ніж в Західній Європі.

Іван Крип’якевич вважав, що саме під впливом варягів сформувалася нова військова тактика. Військо йшло у бій впорядкованою лавою (а пізніше членувалося на окремі підрозділи), а не безладно, як це було в давніх слов’ян. Вікінги привчили воїнів до послуху та дисципліни, давали зразок солідарності, побратимства і товариського життя. їхні завзяття, рухливість, одчайдушність, витривалість — ці дорогоцінні прикмети доброго вояка — увійшли в кров нашого народу. Варяги вивели місцеві воєнні сили з далеких лісових пущ і кинули їх на широкі степові простори, на далекі моря й у чужі країни. Те, що у давньоруського нашого війська розвинувся дух ініціативи, самопожертви, лицарства, — значною мірою заслуга цих скандинавських завойовників.

Збройні сили Київської Русі-України складалися з піхоти (важко-озброєної і легкоозброєної), кінноти (також важкоозброєної і легкоозброєної) і флотилії. Якщо в Західній Європі в цей час вирішальною ударною силою була важкоозброєна лицарська кавалерія, то у Східній Європі взагалі і в Київській Русі зокрема основою всього війська була важкоозброєна піхота (ймовірно, це було наслідком того, що так воювали праукраїнці і вікінги). І лише в XII ст. важкоозброєна кіннота вийшла на перше місце і почала відігравати головну роль у великих битвах і сутичках з ворогом. Давньоруська флотилія займала почесне місце в державній військовій структурі. Вітчизняні мореплавці, маючи варягів за добрих вчителів, добре опанували морську справу. Свідченням цьому є цілий ряд блискучих військових морських походів у IX–X ст. по Чорному та Каспійському морях, які здійснила флотилія Київської Русі-України.

Основою князівських збройних формувань були військові ватаги дружпнннків-лпцарів. Лицарство взагалі було характерним явищем для середньовічної Європи. Справжніми європейськими лицарями були дружинники та князі Київської Русі-України. Яскравим і типовим представником українського дружинного лицарства став князь Святослав. Він був природженим воїном, який блискуче здійснював як тактичні операції, так і розробляв і втілював у життя стратегічні плани. Ось як описав ного український літописець: Святослав був хоробрий, легкий на ходу як барс, у поході не возив з собою ні казанів, ні наметів, нарізував конину, яловичину або звірину тонкими шматками, смажив на вугіллі і так їв її, спав на повсті, підмостивши у голови сідло, і як ішов із ким воювати, то посилав перед себе своїх послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи: Іду на ви. Слова і дії князя Святослава повністю відповідали європейському кодексу лицарської честі. Основними засадами цього кодексу були: війна — як спосіб життя, неприйняття мирного існування, готовність у будь-який момент до самопожертви, цінування понад усе лицарської честі, рівність і побратимство між лицарями-дружинниками, взаємодопомога.

Недаремно перед битвою під болгарською фортецею Доростолом в 971 р. (де русичі були обложені візантійцями) Святослав звертається до свого війська: Вже нам нікуди дітися, — волею чи неволею мусимо стати на них. Але не осоромимо руської землі, а ляжемо тут кістками. Бо мертвим нема сорому, а як відступимо, соромом укриємось. Не звертаймо, а станьмо кріпко: а як моя голова поляже, ви самі думайте про себе.

Як полководець Святослав посів чільне місце в історії світового військового мистецтва. На особливу увагу заслуговує його оригінальний принцип оголошення війни: Хочу йти на ви. Цим повідомленням про початок бойових дій великий князь намагався примусити ворога зібрати все своє військо в одному місці, а потім нанести йому один сильний удар: розбити його в одній битві. Окрім того, бойовий клич Хочу йти на ви мав також і моральне значення — страхав супротивника силою могутності українського війська.

Разом з тим, Святослав як справжній полководець завжди залишався непередбачуваним для ворогів, і коли вони звикали до його манери ведення війн, міг їх здивувати своїми вчинками. Так, під час військової кампанії в Болгарії у 967 р. князь дотримувався принципу приховування задумів і дій, щоб нанести раптовий знищуючий удар по ворогах, що він і зробив-. Отже, князь Святослав не тільки був одним із найкращих військових діячів Київської Русі-України, але й збагатив своїми стратегічними і тактичними діями світове мілітарне мистецтво.

Треба зазначити, що Київська Русь як складова і невід’ємна частина Європи завжди виступала її передовим східним форпостом у боротьбі з кочовим тюркомовним Степом. Ці змагання на багато століть визначили долю України та її збройних формувань.

У збройній борні з кочовиками військовики Київської Русі-України зробили вагомий внесок в розвиток світової військової культури. Насамперед це стосується форм і методів захисту землеробських (осілих) цивілізацій від кочових. Українські полководці у боротьбі з номадами застосовували пасивні і активні методи. Все залежало від військового хисту князя-полководця, кількості та якості збройних підрозділів і політико-економічної ситуації в країні. Так, Святослав майже завжди воював з ворогом на його території. А ось його син і спадкоємець Володимир надавав перевагу пасивній обороні (що, не виключало і активних форм боротьби). Саме Володимир Великий почав будівництво довгих ліній валів з частоколами й іншими оборонними засобами, щоб з’єднати прикордонні міста в одну монументальну фортифікаційну систему. Тут він не був першовідкривачем.

Уперше в історії оборонний проект під назвою Велика китайська стіна для захисту від кочовиків здійснили військові будівничі Китайської імперії. Це — в Азії. А в Європі могутня Римська імперія на вершині (і сходячи з неї) своєї могутності створила цілу мережу прикордонних валів, так званий лімес, для захисту своїх територій від варварів. Пізніше подібне будівництво продовжила її спадкоємниця — Східна Римська імперія (Візантія): можливо, саме контактуючи (штурмуючи візантійський лімес) з ромеями, східні слов’яни прийняли до уваги і саму ідею і те, як вона була реалізована. Зрештою, зауважимо, що такі монументальні фортифікаційні системи під силу тільки могутнім державам з міцною економікою, якими були Китайська і Римська імперії, але і для них будівництво цих систем потребувало максимальної напруги. Та врешті-решт ні римський лімес, ні Велика китайська стіна не порятували їх від ворогів.

Давньоруські воєноначальники пішли шляхом поєднання пасивних (будівництво лінії валів) і активних (ведення бойових дій на ворожій території, так звана тактика нанесення превентивних (попереджувальних) ударів форм боротьби з кочовиками. Київська Русь не була нстільки могутньою, як Римська чи Китайська імперії, тому й розпочата Володимиром Великим цілісна монументальна фортифікаційна система не могла бути водночас побудованою. Над її спорудженням працювали військові будівничі і за Володимира Великого, і за Ярослава Мудрого, і за їхніх наступників, але вона так і не була завершена. Проте ця оборонна лінія відіграла свою позитивну роль, оскільки розміщувалася на найбільш небезпечних для нападів кочовиків місцях.

Великий київський князь Володимир Мономах став карою Божою для половців. В поученні своїм дітям він повідомляв, що всіх його походів було, а не важливих і не згадати, з половцями він уклав 19 мирних договорів, полонив 100 найкращих їхніх князів і випустив їх з неволі, а більше 200 князів стратив і потопив у ріках.

Окремо зупинимося на тактичних діях українських воєначальників у походах проти половців. Так, Володимир Мономах створював сильний авангард, який знищував передові загони ворога, захоплюючи ініціативу в свої руки і тим самим забезпечуючи собі моральну перевагу сил. У бою київський князь намагався охопити фланги і оточити супротивника. Заслуговує на увагу зближення його війська з ворогом уночі і раптова атака українців у бою з половцями в 1101 р. Слід також відзначити його бій в оточенні під час походу в 1111 р., який закінчився повним знищенням переважаючих ворожих сил. У цій битві Мономах зберігав у резерві найкращі свої сили, могутній удар яких розірвав оточення і призвів до повної поразки половців.

Отже, поки існувала ранньофеодальна держава Київська Русь, то, використовуючи активну (напади на ворожі землі) і пасивну (фортифікаційна система) форми боротьби, вона успішно протистояла Дикому Степу (хазари, печеніги, торки, половці), знищуючи одних, нейтралізуючи других, підкоряючи інших. Так, тюркські племена чорних клобуків після ряду битв з лицарськими дружинниками стали вірними охоронцями кордонів держави. Коли ж Київська Русь внаслідок князівсько-феодальних чвар і усобиць перестала існувати і розпалася на десятки великих і малих удільних князівств, то проблема кочовиків знову гострилася. Якщо з половцями князівські дружини ще давали раду, то монгольська навала остаточно підкорила землі Київської Русі степовому євразійському світу.

Після розпаду Київської Русі потужні традиції державотворення продовжували правителі Галицько-Волинського князівства. Особливо треба відзначити політичну і військову діяльність Данила Галицького. Саме за його правління надзвичайного поширився і став немовби візитною карткою князя так званий руський бій — тактика першого сильного удару, завдяки якому можна було знищити за раз основні ворожі сили. Ось як характеризує тактику галицького війська заморський воєвода Филя: Русь є скора до бою, але витримаймо їх наступ, бо на довгий час на січу невитривалі вони.

Таким чином, дружинне лицарство Київської Русі розвивалося в контексті євразійського мілітарного мистецтва і не тільки активно вбирало у себе найкращі військові досягнення, але й продукувало свої оригінальні напрацювання, а саме: лицарський виклик ворогові київського правителя Святослава і застосування його князем залежно від обставин; поєднання пасивної (будівництво фортифікаційних споруд) і активної (ведення бойових дій на ворожій території) форм боротьби з кочовим Степом; застосування потужного сильного удару для остаточного розгрому військових загонів ворога у першому ж бою — так званий руський бій.

В середині XVII ст. Україна знову здобула державність — Гетьманщину, головними творцями якої стали козаки. Як слушно зауважує І.Крип’якевич, з появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Якщо всі наші давніші військові формації організовувалися з почину держави і мали характер державного війська (наприклад, лицарські дружини), то козаччина постала іншим способом, вона вийшла з суспільних низів і була від свого початку народним військом. Перші козацькі загони складалися з людей різного походження, різних станів і навіть різних народів; їх об’єднувало бажання повоювати: здобути собі честь, славу і багатство. Можливо, козацтво ніколи б і не стало тим державотворчим чинником (згадаймо його некерованість, анархічність), якби не позитивний вплив найкращих представників української еліти-шляхти, таких, як Дмитро Впшневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у регулярне, дисципліноване військо.

Зауважимо, що ці українські шляхтнчі-полководці постали не на порожньому місці, а були прямими спадкоємцями дружинного лицарства давньоруської ранньосередньовічної держави. Розвиток служилого феодального етапу — лицарства Київської Русі — проходив у дещо інших умовах, ніж ‘У західноєвропейського лицарства. Але, незважаючи на складну політичну ситуацію і подальшу втрату власної державності, українське лицарство зуміло не тільки зберегти свої мілітарні традиції і лицарський культурний комплекс, який є складовою частиною загальноіндоєвропейської мілітарної культури, але й передати їх своїм наступникам — українському козацтву. Нащадки Рюриковичів та їх бояр і дружинників були носіями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Саме на їх ґрунті і постала в XIV–XVI ст. нова українська шляхта. її представники, фахові воїни-феодали, як заможні, так і дрібні князі та старости прикордонних земель, стали першими організаторами та ватажками козацьких загонів. Згадаймо лише такі імена, як черкасько-канівський староста Остап Дашкевич, староста барський Яків Претвич та князь Дмитро Вишневецький, прозваний у народі Байдою.

Отже, зв’язуючою ланкою між Київською Руссю та козацькою Гетьманщиною була українська шляхта XIV–XVI ст. Волинські князі та бояри зберегли військові та державницькі традиції Київської Русі і передали їх українському козацтву. І.Крип’якевич вважає, що шлях-тичі-полководці очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська втягнули людей осілих, зв’язаних із землею та хліборобством, кинули між козацьке військо нові гасла й дали нові завдання. Козаччина почала прислухатися до змагань усієї України, пройнялася ідеєю оборони віри і народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою, відчувши себе частиною громадянства та його представником. Так поступово запорозьке військо ставало і стало українським національним військом.

Козацтво з окремих, роз’єднаних і некерованнх загонів з часом перетворилося на могутню силу, яка репрезентувала всю Україну. Козацькі гетьмани не тільки дбали про свої вузькостанові інтереси, а стали оборонцями православної церкви та всього українського культурного життя і врешті-решт створили свою власну державу — Гетьманщину. Ця держава була наскрізь просякнута козацьким духом (козаки — провідна верства, територіальний устрій — козацький), що визначалося насамперед боротьбою з ворожими зазіханнями. Головним завданням козацької держави була не повна мілітаризація всіх сфер життя, як, наприклад, в Ассирії, Спарті, і як підсумок — наступальна, агресивна політика щодо сусідів, а захист власної державності. Так, козацтво, широко застосовуючи військові елементи мілітарної культури, успішно використало їх у державному будівництві, що є незаперечним внеском у розвиток світового військового мистецтва.

Українські козаки, виконуючи функцію захисників Батьківщини, приділяли значну увагу морально-духовнпм аспектам. Козацька духовність — це історично сформована система етично-духовних багатств лицарського стану рідного народу, яка виробила і в своєму бутті, способі життя відобразила найвищі цінності його національної душі, характеру, світогляду та ідеології. Вони також яскраво проявилися і в козацькій педагогіці, а саме у бойовій підготовці молоді України — школі джур. Від своїх наставників, досвідчених козаків, джури (молоді хлопці) переймали науку жити і перемагати в екстремальних умовах, високоякісне і майстерне військове мистецтво. Разом з козаками джури жили в куренях, проходили мілітарний вишкіл і одночасно обов’язково вчилися в січовій школі. Створення українським козацтвом цілісної системи підготовки молодих воїнів — так званий інститут джур — також можна вважати внеском у розвиток світової мілітарної культури.

Запорозька Січ була своєрідним козацьким лицарським орденом, який мав певні паралелі з духовно-лицарськими орденами середньовічної Європи. Зокрема, спільними і для запорозьких козаків, і для західноєвропейських лицарів були: релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії-Иокрови, святих Георгія і Михаїла — покровителів лицарства. Всі ці паралелі свідчать, що традиції індоєвропейського лицарства розвивалися і на терені України серед козаків. Слід також зазначити, що Запорозька Січ була тією неопалимою купиною, тим загартованим осердям, навколо яких постійно нуртував український лицарський дух і йшов процес формування і становлення національних збройних сил.

Знаходячись на передній і найнебезпечнішій лінії протистояння з татаро-турецькимн супротивниками, козаки не тільки воювали з ними, але й вчилися і опановували нові засоби боротьби з нападниками, що увійшли в золоту скарбницю світового військового мистецтва. Насамперед, це стосується козацького чорноморського флоту і морських походів запорожців проти Кримського ханства і Турецької Османської імперії. Недаремно А.Тойнбі наголошує, що козаки винайшли свій спосіб блокувати військову потугу кочовиків — вони захопили річки, єдину деталь природного ландшафту, якої кочовики не освоїли і яка була їм не на користь, а на шкоду; отож козаки, навчившись не поступатися своїм кочовим супротивникам у вмінні їздити верхи, не забули й про свій досвід плавати по річках, і саме на човнах, а не в кінському сідлі добулися вони своєї головної мети — панування над Євразією.

Козацький флот складався з легких і довгих човнів, які називалися чайками. Вони були до 18 м у довжину, 3,0–3,5 м в ширину і 2–3 м у висоту, мали 2 керма (переднє і заднє, які дозволяли їм бути надзвичайно маневровими у бою проти неповоротких турецьких галер), від 10 до 15 весел з кожного боку і одну щоглу, яка могла зніматися; отже човни рухалися як за допомогою мускульної сили, так і сили вітру. Козацькі човни переважали галери у швидкості, керованості. Кожна чайка вміщувала 50–70 чоловік, була озброєна 4–6 легкими гарматами. В кожному морському поході мали брати участь від 80 до 100 човнів. Турецький історик так писав про козацькі чорноморські рейди: Можна сміливо говорити, що у всьому світі не знайдеться людей більш сміливих, які зовсім не піклуються про життя, зовсім не бояться смерті; досвідчені в морській справі люди розповідають, що ця голитьба своєю спритністю і відвагою в морських битвах страшніша будь-якого ворога. На своїх чайках козаки за 36–40 годин долали Чорне море і нападали на турецьку Анатолію, здобували узбережні фортеці, а в битвах з галерами застосовували раптовість, швидкість, вогневу силу гармат і рушниць, завершуючи бій абордажним штурмом ворожих кораблів.

Козацька піхота становила основу Війська Запорозького і була найбільш боєздатною його частиною. Деякі військові спеціалісти вважали, що у XVII ст. вона була найкращою у світі. В.Сергійчук наголошував, що сучасники високо оцінювали тактику козацької піхоти у бою — стрій глибоких чотирикутних колон, хоча в основному наступ відбувався розстрільною лавою, при цьому використовувалися, звичайно, природні складки місцевості. І якщо в арміях європейських держав як стратегічні, так і тактичні завдання піхота могла виконувати лише за допомогою важкої кінноти, то українська обходилася без цього — для Європи це було неможливо й нечувано.

Як зазначає В.Корнієнко, суттєвим моментом тактики запорожців у першій половині XVI ст. виявилося поєднання вогню мушкетів із холодною зброєю. В західноєвропейських арміях при застосуванні ручної вогнепальної зброї робилася ставка на залповий, неприцільний вогонь, а у козацькому ж війську, навпаки, — на прицільний, навіть снайперський. Основним прагненням було досягти підвищеної влучності прицільного індивідуального вогню. Сучасників, особливо європейців, надзвичайно вражав снайперський вогонь козаків з мушкетів.

Так, один з них, венеціанський посол Альберт Віміна, записав у свій подорожній щоденник, що бачив на власні очі, як запорожці гасили кулею свічку, відсікаючи нагар так, що можна подумати, що це було зроблено щипцями.

Але під час військових змагань одного прицільного вогню було замало, тому українські козаки-піхотинці опанували щільний і швидкий рушничний вогонь. Гетьман Петро Сагайдачний зменшив стрій козацької піхоти під час бою до трьох шеренг, де перша шеренга вела вогонь, друга шеренга передавала заряджені рушниці, а третя — безперервно заряджала їх.

Як справедливо зауважує В.Корнієнко, це дозволяло при забезпеченні безперервності вогню залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим самим створити широку фронтальну смугу щільного вогню, а з іншою боку, побудова козацької піхоти в тришеренговий стрій зводила до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню супротивника. Згідно з підрахунками, така своєрідна технологічна лінія дозволяла запорожцям робити до 3 пострілів за хвилину, що перевершувало можливості західноєвропейської піхоти майже у 8-10 разів. Якщо останній було потрібно близько трьох хвилин, щоб бути готовим до нового пострілу, то в козацькому війську шеренга, що зробила постріл, була готова до наступного вже через 20–30 секунд. А головне те, що під час бою українські козаки зближувалися з супротивником на реальний постріл (300–350 кроків), вражали його влучним й інтенсивним вогнем і переходили до рішучої атаки холодною зброєю. Рушничний вогонь повинен був частково розладнати й деморалізувати ворога, дезорганізувати його вогонь і знизити його влучність. Крім цього, дим від пострілів служив певною мірою маскуванням для тих, хто наступає.

Треба відзначити вміння козацької піхоти швидко і якісно будувати захисні земляні фортифікаційні споруди (вали, шанці, окопи, редути тощо). Ось як описує польський мемуарист козачі укріплення на урочищі Старці: Не один інженер дивувався праці і добрій інвенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батареї, заслони, доли, переколи землі, діри, дубові палі й частоколи, привали та вали. Але особливо прославилися козаки використанням рухомого табору з возів, що рухалися один за одним в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалося спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати малого калібру, біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. По середині табору вели коней. Передня і задня сторони прямокутника були незамкнені, їх прикривала кіннота. Для закриття цих сторін рухомий табір мав крила, тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Його неприступність досягалась завдяки потужному мушкетно-артилерійському вогню та багаторядності возів.

Високо оцінив тактичну військову силу рухомого табору сучасник, французький інженер Боплан: Я зустрічав декілька разів у степу до 500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли зробити, хоч мене супроводжувало лише 50–60 козаків. Як наголошує І.Стороженко, для козаків табір з возів став провідним його бойовим порядком, оскільки відповідав вимогам оборонної воєнної доктрини Запорозької Січі та характеру ворога. Саме боротьба з татарською кіннотою ускладнювалася тим, що її чисельність та час нападу неможливо було передбачити. Це змусило козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. Хоча піхотинець під захистом воза і досягав ліквідації тактичної переваги над собою кіннотника, але поступався при цьому важливим параметром бою — маневреністю, внаслідок чого мав обмежені можливості для наступальних дій.

Рухомий табір з возів був не тільки характерною особливістю козацької військової тактики, а й вагомим внеском української воєнної культури у розвиток світового мілітарного мистецтва. Його використовували ще праукраїнці в перших століттях нашої ери, воїни Київської Русі і козаки, а від них його перейняли поляки. За свідченням чеського історика Р.Урбанека, відомий полководець гуситів Ян Жижка вперше познайомився з використанням табору з возів для оборони під час Грюнвальдської битви (1410 р.). Як відомо, в ній брало участь і українське військо, тому І.Стороженко вважає, що саме від нього гусити і запозичили цей бойовий порядок, а, враховуючи характер ворога та складний рельєф Чехії (гірсько-лісистий), Ян Жижка пішов далі у розвитку табору з возів, і якщо у запорозьких козаків табір — це елемент бойового порядку, то у гуситів він стає постійним родом війська.

Українське козацтво в особі своїх полководців доклало чимало зусиль у розвиток світової мілітарної тактики і стратегії. З його середовища постав цілий ряд визначних військових діячів і воєначальників. Це — Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Юрій Немирич, Іван Виговський, Іван Сірко, Петро Дорошенко та ін.

Розглянемо військову діяльність Б.Хмельницького, з іменем якого нерозривно пов’язане не тільки становлення української козацької держави — Гетьманщини, а й створення та розвиток її могутніх збройних сил.

Розпочинаючи повстання проти Речі Посполитої, Б.Хмельницький розумів, що треба докорінно змінювати тактику і стратегію козацького війська, яка раніше полягала, в основному, лише у відсиджуванні в укріпленому таборі, оскільки у козаків не було своєї боєздатної кінноти. Тому гетьман пішов на союз з кримським ханом. Сама тільки присутність татарської кінноти вже негативно впливала на моральний дух польської шляхти. Тож Б.Хмельницький поєднав найкращу в Європі (та в світі на той час) козацьку піхоту з сильною і швидкою іррегулярною татарською кавалерією.

Результати не забарилися — перемога над поляками у квітні 1648 р. на Жовтих Водах. У травні того ж року, спочатку здійснивши дезінформацію супротивника, а потім оточивши його, Б.Хмельницький здобув перемогу під Корсунем. Восени 1648 р. козацький гетьман дощенту знищив коронне військо під Пилявцями. І хоча під Зборовом (1649 р.) перемога висковзнула з рук Богдана, а під Берестечком (1651 р.) козацьке військо зазнало нищівної поразки, гетьман і надалі продовжував успішно керувати національно-визвольними змаганнями українського народу проти польського поневолення, і тільки смерть зупинила його державотворчу діяльність. Недаремно вчені вважають Б.Хмельницького найвизначнішим військовим і політичним діячем України.

В.Сергійчук схиляється до думки, що завдяки видатному таланту Б.Хмельницького і його однодумців-полковників (Кривоноса, Нечая, Кричевського, Богуна, Морозенка. Золотаренка, Ждановича) стало можливим застосувати новітню тактику у військовому мистецтві, що випередила Європу на добру сотню років. Це, зокрема, використання методів формування армії всенародного типу, широке маневрування великими силами під час бойових операцій, п’ятипереходова система з її етапами та регулярними поповненнями тощо.

Нагадаємо і той відомий факт, що українські козаки були найманцями на військовій службі у багатьох європейських країнах. В.Сергійчук зазначає, що XVII ст. в Європі — це час найманих армій, бо й у військах таких видатних полководців, як Валенштайн, Густав-Адольф, Спінола і Конде, як правило, були найманці різних національностей. А до козаків запорозьких зверталися, тому що вони себе вже зарекомендували відважними воїнами у боротьбі проти турецько-татарської орди, і рейтинг їхній тоді був піднятий досить високо. Водночас, походи запорожців у Західну Європу, спільні бої з найманцями різних країн давали можливість відпрацьовувати нові прийоми бою, запозичувати передове у стратегії і тактиці, що шліфувало військове мистецтво війська Запорозького54 і підносило його на європейський і світовий рівень.

Характеризуючи військове мистецтво збройних сил українського козацтва, В.Сергійчук звертає увагу на те, що воно у багатьох випадках було найпередовішнм у Європі і застосовувало ті бойові прийоми, про які належним чином сьогодні не згадують наші вітчизняні підручники з історії військового мистецтва.

Чому ж тоді Наполеон Бонапарт, готуючись до походу в Росію, на початку 1811 р. замовляє своєму офіційному публіцистові з міністерства закордонних справ Лесюру докладну працю про історію козаків? Чому, переправившись уже за Віслу, у березні 1812 р., імператор Франції так цікавиться ходом підготовки цієї книги? І коли йому доставляють коректуру її напередодні Бородінської битви, він уважно знайомиться з нею впродовж усього свого перебування в Москві? Наполеона насамперед цікавила військова майстерність українського козацтва, можливість використання її на величезних просторах Російської імперії своєю армією, те військове мистецтво козаків, за еволюцією якого свого часу слідкувала вся Європа. А все це: і широкомасштабне маневрування, і швидка організація табору під час бою, і п’ятппереходова система перед битвою, і маневрування двома крилами, удар центром у вирішальному місці тощо — з арсеналу козацтва перейшло потім в інші армії, приносячп славу Суворову, Наполеону, Фрідріху Великому.

Таким чином, українське козацтво постало і сформувалося на дружннно-лпцарських засадах Київської Русі-України. Надалі ж, активно використовуючи надбання своїх попередників, взаємодіючи з татарським, турецьким, польським, московським (російським), молдавським, угорським, західноєвропейським мілітарними мистецтвами, українська військова традиція досягла європейського рівня і зробила вагомий внесок у розвиток світової воєнної культури через доцільне використання військових елементів мілітарної культури в державному будівництві; морально-духовні аспекти козацької філософії; розвиток козацької педагогіки з метою виховання фахового воїна (так званий інститут джурів); створення Запорозької Січі як військового і духовного центру (осердя) українського козацтва; діяльність козацької чорноморської флотилії; тактика найкращої у Європі козацької піхоти (прицільний, інтенсивний мушкетний вогонь, швидкий перехід від оборони до наступу і навпаки, вміння добре будувати захисні фортифікаційні споруди); застосування рухомого табору з возів; розвиток тактичної і стратегічної військової думки козацькими полководцями взагалі і Б.Хмельницьким зокрема; високий рейтинг українських козаків як найманців у західноєвропейських арміях тощо.

Кінець XVIII, XIX і початок XX століть були одним з найважчих періодів для українського народу та його збройних формувань. Було остаточно знищено автономію Гетьманщини (1783 р.), а етнографічна територія України була поділена між двома найбільшими європейськими імперіями — Російською і Австро-Угорською.

Але і в цих складних умовах тривав неперервний (хоча і дуже неповноцінний внаслідок власної бездержавності) розвиток українського військового мистецтва. Насамперед, це — Чорноморське козацьке військо (Військо вірних козаків, назване так російським урядом у 1787–1788 рр. на противагу невірним задунайським запорожцям), яке почало формуватися у зв’язку з наближенням війни з Туреччиною з осені 1787 р. м Чорноморці, залишки запорозьких козаків, які не захотіли емігрувати, продовжували удосконалювати бойову майстерність і звитяжний дух своїх попередників і прославилися під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. На їх основі пізніше було сформовано Кубанське козаче військо, яке було винищене більшовиками в першій чверті XX ст. Полки Чорноморського та Бузького козачих військ, українські городові козаки воювали на боці Росії з французьким військом Наполеона, проявивши при цьому бойове вміння. Це і задунайці — запорожці, які втекли від царизму на територію, підвладну Туреччині, і створили там волелюбну Задунайську Січ, що стала гідною славетних традицій Січі Запорозької. Недаремно Ф.Вовк наголошував: Склад Січі поповнювався і підтримувався виключно народом, що приходив з України. У цьому відношенні Задунайська Січ була спадкоємницею своєї придніпровської метрополії. Задунайці зі своїми землями користувалися в Османській імперії досить великою автономією. Головним завданням січовиків було виставити під час війни ту кількість війська, яку вимагали від них турецькі воєначальники. Таким чином, платячи данину кров’ю, Задунайська Січ порівняно з іншими османськими підданими мала більше волі і переваг. Задунайські козаки і надалі розвивали українське бойове мистецтво, ведучи військові дії на суші і на морі, удосконалювали козацько-лицарську педагогіку — військовий вишкіл молоді, зберігали і передавали із уст в уста козацькі історичні пісні та думи. Але, на превеликий жаль, все це відбувалося не в ім’я захисту батьківщини, а для зміцнення її споконвічного ворога — Османської Туреччини. З цією ж метою був створений у 1853 р. Мехмедом Садик-Паші (Михайлом Чайковським) козацький полк з 6 сотень загальною кількістю 1400 осіб. Слід зазначити, що службовою мовою у ньому була українська. Під час Кримської війни козацький полк М.Чайковського відіграв важливу роль, особливо у воєнних діях 1854 р.: з його допомогою було звільнено фортецю Сілістра на Дунаї, оточену російським військом, полк першим вступив до Бухареста після відступу росіян. А наприкінці 1854 р. козаки М.Чайковського досягли р. Прут, по якій проходив кордон з Росією.

Але продовжимо розповідь про задунайців. У 1828 р., під час чергової російсько-турецької війни (1828–1829 рр.), серед них стався розкол: частина, на чолі з кошовим Йосипом Гладким, перейшла на бік росіян; ті, що залишилися, були жорстоко покарані турками. Так Задунайська Січ припинила своє існування. А Й.Гладкий отримав дозвіл Миколи І на формування у Південній Бессарабії з українських козаків, що оселилися у краї до 1828 р., Дунайського (з 1856 р. — Новоросійського) козацького війська з двох полків. Воно проіснувало з певними видозмінами до 1868 р.1 Дунайці були задіяні російськими генералами у підкоренні Кавказу, де показали себе з найкращої сторони. Так, начальник штабу Кавказького корпусу генерал-лейтенант О.Баря-тинський відзначав, що, незважаючи на гірську місцевість, дунайські козаки воювали не гірше місцевих мешканців. Під час Кримської війни 1853–1856 рр. козаки несли охоронну службу, захищаючи від нападу ворога дунайський кордон. Під час оборони Одеси 10–11 квітня 1854 р. козаки разом із залогою міста вели обстріл англо-французької ескадри і брали участь у здобутті англійського фрегата Тигр. За героїзм і мужність, виявлені у Кримській війні та в ході бойових дій на Кавказі, 29 вересня 1855 р. № 1 та № 2 Дунайські козацькі полки були нагороджені Олександром II штандартами За хоробрість. Всі військові чини прирівнювались за правами і пільгами до регулярних кавалерійських частин. 59 офіцерів були підвищені у званнях, 38 урядників отримали офіцерські звання, 15 козаків нагороджені орденами-.

У 1848–1849 рр., під час революції в Австрійській імперії, цісар Фердинанд для протидії угорським повстанцям дав дозвіл створювати так звані національні гвардії, щоб оборонити владу монарха. Цим скористалися у більшій мірі поляки та у меншій — українці. Так, у Галичині були створені, хоча і малочисельні, але власні українські мілітарні формування: загони національної гвардії, народна селянська самооборона та батальйон руських гірських стрільців, в їхньому одязі, зокрема, були використані українські національні елементи. Цінним джерелом для дослідження української воєнної термінології є складений 1848 р. перший вітчизняний військовий довідник Руководство до вправи для стражі народної, автори якого намагаються закріпити у вжитку українську мілітарну лексику.

Отже, в кінці XVIII та в XIX ст., незважаючи на бездержавність, українське військове мистецтво продовжувало розвиватися і зробило невеликий, але власний внесок у світову мілітарну скарбницю знань, зокрема: успішне здобуття чорноморцями ворожих фортець під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. (грамотне тактичне поєднання одночасного штурму укріплення з моря та суходолу при вогневій підтримці); подальший розвиток козацької іррегулярної кінноти; вміле використання козацьких підрозділів для прикордонної служби; високий рейтинг козацьких формувань як наііманців тощо.

Таким чином, хоча цей процес був спорадичним та ще й на користь інтересів чужих імперій, але в контексті цілісного розвитку військової культури України він став позитивним фактором. Все ж існування українських збройних підрозділів стало тими могутніми підвалинами, на яких постало військове мистецтво Збройних Сил України в державотворчих змаганнях XX ст.

В 1914 році розпочалася Перша світова війна, яка тривала 4 роки. Скарбниця світового військового мистецтва значно поповнилась, але якою дорогою ціною! Мільйони убитих і покалічених, руйнація імперій і поява нових незалежних держав, у тому числі тоталітарних. На полі битв Першої світової з’явились новітні види озброєнь (танки, отруйні гази), посилились мілітарні аспекти застосування авіації, дирижаблів, підводних човнів тошо, але жодний з цих чинників не став вирішальним для здобуття переваги на фронтах. Перемогли ті країни (Англія, Франція), які на противагу своїм головним супротивникам (Німеччині та Австро-Угорщині) активно задіяли чотири чинники: військовий (якісно підготовлена армія, озброєна модерною мілітарною технікою на чолі з фаховими генералами), економічний (добре розвинена воєнна промисловість, джерела постачання сировини і продовольства), ідеологічно-політичний (підтримка патріотичних настроїв і єдності суспільства, не допускаючи в його середовищі соціальних революцій), дипломатичний (створення проти ворожого угруповання свого військового союзу і залучення до його лав якнайбільше членів-сателітів). Цей глобально-комплексний елемент став найважливішим внеском XX століття в стратегію і тактику світового військового мистецтва. Наприклад, кайзерівська Німеччина мала одну з найкращих у світі армій, потужну мілітарну промисловість, але вона мала проблеми з сировиною і продовольством, з союзниками, з соціальною злагодою в суспільстві, з війною на два фронти тощо. Все це виснажило і привело до краху кайзерівську державу, хоча, за іронією долі, до її капітуляції жоден іноземний солдат не воював на її землі…

Україна теж отримала шанс і намагалася його реалізувати. Доба визвольних змагань України за свою державність (1917–1921) виявила і героїв, і зрадників, і непрофесіоналів, і фахівців; останніх було дуже мало, і серед них навіки овіяли славою своє ім’я героїчні усуси. Українські січові стрільці (УСС) дали яскравий і величний прнклад-зразок непереможності і жертовності кращих синів українського народу на шляху творення соборної самостійної держави.

Важко не погодитися із твердженням Б.Якнмовича, що частини УСС були найкраще вишколеним військом Української Галицької Армії (УГА) на Заході України, а на її Сході — полк (пізніше — корпус) Січових Стрільців на чолі зі своїми незмінними командирами С.Коновальцем та А.Мельником, був нанбоєздатнішою частиною Дійової Армії УНР.

Отже, січові стрільці вміли професійно воювати і перемагати; це був кістяк, гвардія українських збройних формувань. Але молоде національне державне керівництво виявилося надзвичайно слабким і безсилим (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) у напруженій боротьбі і програло: військово, економічно, політико-ідеологічно і дипломатично.

УСС зародились в 1914 р. як військовий український легіон в австро-угорській армії; вони не були якимось унікальним явищем — подібний легіон був створений поляками тощо. Взагалі Перша світова війна 1914–1918 рр. стала трагедією для народу України. Українці воювали і проливали свою кров за інтереси Австро-Угорської та Російської імперій; це була справжня братовбивча війна, коли галичанин стріляв у наддніпрянця і навпаки. Але разом з тим це був майданчик для підготовки власних українських збройних сил у майбутній боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу, тому що на відміну від наддніпрянців, які були тільки гарматним м’ясом для російських генералів, галичани окрім цього (на жаль, вони теж були для австро-угорців військовим матеріалом) організували окрему українську військову частину — легіон УСС — зі своїми старшинами, українською мовою спілкування і власними відзнаками, тим самим створивши прообраз майбутньої національної армії, що, як зазначалося вище, відіграло позитивну роль в українських визвольних змаганнях 1917–1921 рр.

УСС протягом 1914–1920 рр. (на фронтах Першої світової війни і під час українських визвольних змагань) являли собою яскравий приклад поєднання військового професіоналізму та ідейної національної наснаженості (вони вірили і боролися за створення Української Самостійної Соборної Держави), і саме це стало вагомим внеском українців у розвиток світового військового мистецтва.

Початок Першої світової війни і перші її роки були зустрінуті патріотичними гаслами і діями, як у запіллі, так і на фронтах воюючих держав. Поступово, із затягненням військових дій, великими втратами, руїною, нестачею продовольства, патріотизм поступився місцем ідеям світової революції. Найкращий приклад — діяльність російських більшовиків на чолі з В.Леніним під девізом Поразка царської Росії — це перемога світової комуністичної революції і як наслідок — повний розвал російської армії, у тому числі в 1917 р. — на початку 1918 р. так званих зукраїнізованих військових частин. На противагу цьому, як писав В.Кучабський, стрільці відчували, що хоч вони воюють в австрійських мундирах, але є українським національним військом, яке вміє гідно захищати честь своєї нації; це об’єднувало стрільців, що воювали на фронті, в одне ціле, і разом з тим у них відроджувалася давня національно-державницька мрія і викристалізовувався погляд, що головне завдання чекає українських січових стрільців не тепер, у самому розпалі війни, а щойно наприкінці її, і що тоді повинна бути кинута на вагу подій збройна сила української нації, бо поки що все ще йде боротьба за існування Австрії, а не за безпосередній український національний інтерес. Тому українські січові стрільці не рвалися сліпо в бої, зате боролися так, що викликали похвали чужинців, якщо доводилося їм рятувати положення на фронті: бо тоді гнало їх у бій їхнє почуття української національної честі.

Саме колишні вояки легіону УСС (які перебували у російському полоні і знайшли в собі мужність і відвагу не повернутися додому, а взяти в руки зброю і стати на захист молодої української державності) і стали ідейним стрижнем, провідником і генератором соборницької ідеології січових стрільців (за що пізніше так дорікали їм петрушевці). Ця соборницька ідеологія була незвична в той час, і головне її кредо: Всеукраїнська національно-державна ідея не орієнтується ні на кого, крім бажання й збройної сили української нації. Ця ідея не знає ніяких ні австрійських, ані російських українців, а знає лише всеукраїнський народ, для якого надзбручанський кордон не існує. Вона знає теж лише один інтерес — національно-всеукраїнський. Отже, не галицькою і не наддніпрянською військовою частиною став Корпус січових стрільців, який соборницьку, державницьку ідеологію. В 1917–1920 рр. він боровся на всіх фронтах, де тільки гриміли українські гармати. В його рядах були сини всіх національних земель: і тих, що над Кубанню, й тих, що над Доном, і тих, що були давнім Запоріжжям, сини Поділля, Волині і навіть Закарпаття — всієї України.

Як уже зазначалося, у період боротьби за українську державність 1917–1921 рр. переважав політичний, дипломатичний, економічний і військовий непрофесіоналізм, який у підсумку і привів Україну до поразки. Один з таких прикладів — Крути. І як міг генерал-поручник Олександр Удовиченко називати знищення студентського куреня під Крутами — золотою сторінкою в історії українського народу?!

Це — ганебна сторінка! У той час, коли національно свідома, але військово не вишколена молодь гинула від російсько-більшовицьких куль, у Києві перебували тисячі справжніх вояків, які ніким не були зорганізовані. І таких прикладів — безліч. На противагу цьому візитною карткою УСС завжди був професіоналізм. Так, восени 1918 р. січові стрільці не тільки відродилися як військова одиниця, але, використовуючи найкращий бойовий досвід австро-угорської, німецької та російської армій, створили кількісно малий (менше тисячі стрільців), але якісно боєздатний підрозділ, який відіграв вирішальну роль у поваленні гетьманату Скоропадського.

Підрозділи українських січових стрільців протягом 1914–1920 рр., поєднавши в собі високий військовий професіоналізм та міцну ідейно-національну наснаженість, стали тим стрижнем, навколо якого зростали вітчизняні збройні сили як на Сході, так і на Заході України. Саме об’єднання фахового мілітарного чинника з політично-ідеологічним фактором на національному ґрунті УСС і стало внеском українців до світового військового мистецтва.

Таких воїнів неможливо перемогти, їх можливо тільки знищити фізично, ось тому січові стрільці та їхній керівник Євген Коновалець і після поразки визвольних змагань продовжили боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу, започаткувавши Організацію Українських Націоналістів (ОУН).

Друга світова війна стала для людства і світового військового мистецтва тим рубежем-рубіконом, перейшовши який земляни отримали шанс пізнати Істину буття і небуття. Війна розпочиналась звичайнісінько рушничними, автоматними та гарматними пострілами, а завершилась вибухами атомних бомб. Початок кінця чи кінець початку? Хто знає, політики, військові продовжують милуватися термоядерним люстерком, не бачачи в ньому, окрім власних віддзеркалень, саркастичної посмішки Смерті. Окрім зброї масового знищення, людство відчуло на власній шкірі ще одну небезпеку — жах тоталітаризму (сталінського, гітлерівського тощо) і його нестримний потяг до глобального напування, незважаючи на десятки мільйонів убитих і скалічених. Найкращі сини і дочки України були серед тих, хто боровся з тоталітаризмом. Створена ними Українська Повстанська Армія (УПА) навіки вписала золотими літерами своє ім’я не тільки на скрижалі боротьби за українську державність, але й доклала своїх зусиль у розвиток світового військового мистецтва, а саме тактики і стратегії підпільного і партизанського Руху Опору.

Так, українські повстанці були не зрадниками, не колабораціоністами, а мужніми борцями за незалежну Україну. Здається, що минули ті часи, коли їх називали підлими запроданцями, кривавими бандитами, буржуазними націоналістами. Але це, на жаль, не так. Офіційно, на державному рівні, бійці УПА не отримали статусу ветеранів Другої світової війни (у той час, як люди, які боролися з ними у складі загонів НКВС і МДБ, — отримали, хоча війна ця вже скінчилася. Парадокс?) А ліва, особливо комуністична преса, продовжує лити на них бруд, таврує їх фашистськими прихвоснями. В цей час у засобах масової інформації з’являються заяви деяких ветеранів Великої Вітчизняної війни, що саме вони у 1941–1945 рр. воювали за незалежну Україну. Воювали — так, але не за вільну Україну, а за так звану Радянську Україну (колонію у складі російської комуністичної імперії, населення якої мордували, морили голодом, розстрілювали, відправляли у Сибір, на Соловки) і яка, тим не менш, була їхньою батьківщиною. В ті часи тільки бійці УПА боролися за Українську Соборну Самостійну Державу. Тому зараз, коли Україна здобула нарешті державну бронзу, колишні компартійні чиновники докладають чимало зусиль, щоб продовжувати замовчувати роль і місце Української Повстанської Армії і її вояків та старшин у державотворчих змаганнях середини XX ст.

У цьому контексті треба розв’язати проблему термінології, а саме поняття Велика Вітчизняна війна, заідеологізоване комуністичними міфотворцями. Для них термін Велика Вітчизняна війна є дуже вдалою знахідкою, тому що в цьому разі СРСР ставав жертвою фашистського агресора, а комуністи на чолі радянського народу вели справедливу визвольну боротьбу і навіть врятували світ від фашистської коричневої чуми, а те, що потім Європа та світ були розділені на два ворогуючих табори, — зовсім інша справа. Якщо ж застосовувати термін Друга світова війна, то стане зрозумілим, що агресорів було два — гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР. Пакт Ріббентропа-Молотова і таємні протоколи про розподіл сфер впливу — лише один з багатьох доказів цьому. Згадаймо так зване визволення Західної України, повернення Буковини, приєднання Прибалтики, війну з білофіннами — все це криваві сторінки Другої світової війни, які писалися кров’ю багатьох народів, у тому числі й українського. Трагедія бездержавного українського етносу полягала у тому, що

він був суб’єктом, простіше кажучи — гарматним м’ясом. Найкращі представники українського народу були з цим незгодні, і діяльність ОУгї слугує тому яскравим прикладом. її можна критикувати за співробітництво з фашистами, але щоб досягти мети — відродження самостійної України, — вони використовували усі можливі засоби.

Саме за сприяння ОУН була створена і почала діяти УПА, хоча на мій погляд, треба розмежовувати ці два поняття — ОУН і УПА, партію і військо. Тому що повстанська армія була не поза, а надпартійною силою і об’єднувала у своїх лавах не тільки членів ОУН, які поділяли їхні погляди, а також і простих селян, робітників, інтелігентів, які були далекі від партійних гасел, але хотіли вибороти незалежну українську державу і вільно в ній жити, господарювати і панувати. На жаль, ОУН і УПА зазнали поразки через несприятливі політичні та історичні умови, але їх збройні змагання сприяли формуванню нових поколінь борців за українську справу!

Підполковник УПА Іван Бутковський наголошував, що Друга світова війна внесла багато нових елементів у військове мистецтво, які змінили стратегічне і тактичне обличчя військових дій, і серед них виділяється один дуже важливий компонент: територіальна партизанська і підпільна війна. Український народ не мав власної держави і армії, і, не чекаючи ні від кого підтримки, спромігся на самостійницьку концепцію, що без орієнтації й допомоги від будь-якої з воюючих сторін знайшла активну підтримку найширших народних мас. Зовнішнім виявом цієї концепції, а зараз і її реалізатором, були українське визвольне підпілля як політична сила і УПА — як збройна формація.

Недаремно західні вчені вважають УПА найкращим партизанським рухом Другої світової війни, оскільки, спираючись тільки на власні сили, українські повстанці близько десяти років вели активну боротьбу з окупантами, як з нацистами, так і з комуністами. А китайські партизани Мао чи югослави (серби) Тіто отримували як моральну, так і матеріальну зовнішню допомогу, що сприяла їхнім успішним діям.

Тепер розглянемо на конкретних прикладах внесок УПА у розвиток світового мілітарного мистецтва. Це, по-перше, створення міцної і гнучкої організаційної структури УПА, яке вирішувало два головних завдання: збереження єдності і цілеспрямованості повстанського руху (стратегічна централізація) і забезпечення якнайбільшої оперативності відділів (децентралізація виконання). Як наслідок, територія, де діяла УПА, розподілялася на такі частини:

1. Північний Край (Волинь і Полісся) — УПА-Північ;

2. Західний Край (Галичина, Буковина, Холмщина і Підляшшя) — УПА-Захід;

3. Південний Край (Поділля) — УПА-Південь;

4. УПА-Схід (північ Житомирщини, Київщини і частково Чернігівщини), а наступною і найнижчою територіальною одиницею була Воєнна Округа (яка відповідала приблизно радянській області) — це той щабель у структурі УПА, на якому починалося безпосереднє керівництво збройною боротьбою. Далі вже йшов тактичний поділ: загін, курінь, сотня (відділ), чота, рій. Саме рій — найменша бойова ланка відділу УПА, яка приблизно відповідала відділенню в регулярній армії (чота — взводу, сотня — роті, курінь — батальйону тощо), був головною тактичною військовою одиницею. Всю бойову та організаційну діяльність УПА здійснювали військові штаби: Головний Військовий Штаб — як орган керівництва Головного Командира УПА — і військовий штаб воєнної округи.

По-друге, українські повстанці підняли на досить високий рівень партизанську тактику боротьби з ворогом (рейдування, засідки, диверсія, розвідка), що дало їм можливість більше десяти років воювати і з німцями, і з поляками, і з росіянами. Це дало підстави західним вченим стверджувати, що УПА — найкраща партизанська формація під час Другої світової війни, як уже зазначалося вище.

По-третє, бійці УПА, окрім збройного спротиву загарбникам, розгорнули велику психологічну війну, що дало їм змогу високоефективно діяти на місцеве українське населення, достатньо потужно впливати на осіб іншої національності: на військовослужбовців-інородців в нацистськії! і радянській арміях, успішно боротися (пропаганда і контрпропаганда) з апаратом психологічної війни Вермахту і Червоної Армії.

По-четверте, УПА, взаємодіючи з ОУН, показала приклад, як військо може співпрацювати з політичною партією, не конкуруючи і не протидіючи один одному, а спрямовуючи всі свої сили на створення Української Самостійної Соборної Держави.

Отже, рядові воїни і командири Української Повстанської Армії більше десяти років вели напружену і кровопролитну боротьбу з ворогами за утвердження незалежної України. Хоча вони зазнали поразки, але їх визвольна справа не загинула, а була успадкована українськими дисидентами, що, врешті-решт, і призвело до проголошення 24 серпня 1991 р. Української Соборної Держави. Окрім того, вояки і старшини УПА зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво. Зокрема, це: створення міцної і гнучкої організаційної структури повстанської армії, яка вирішувала два головних завдання, зберігала єдність і цілеспрямованість партизанського руху і забезпечувала якнайбільшу оперативність бойових відділів; вдосконалення і посилення партизанської тактики у боротьбі з ворогом (рейди, засідки, диверсії, розвідка і контррозвідка); розгортання потужної психологічної війни, що дало їм можливість зберегти прихильність місцевого українського і неукраїнського населення, мати вплив на військово-службовців-інородців в нацистській і радянській арміях, успішно боротися (пропаганда і контрпропаганда) з апаратом психологічної війни Вермахту і Червоної Армії; взаємодіючи з ОУН, українські повстанці показали приклад, як військо може співпрацювати з політичною організацією заради перемоги над ворогом і побудови Української Самостійної Соборної Держави.

24 серпня 1991 року на політичній карті світу з’явилася ще одна незалежна держава — Україна, спадкоємниця княжої могутності Київської Русі, козацької волелюбності Гетьманщини, стрілецької наснаги УНР і ЗУНР. З того часу минуло десять років, попри всі негаразди, труднощі, помилки і спротив триває процес розбудови національної держави і її власних Збройних Сил. На цьому шляху зроблено чимало, але зробити треба ще більше, тому що від підрозділів імперської окупаційної Радянської Армії, розміщеної на території України (на базі яких було розпочато формування вітчизняних Збройних Сил), до справжньої професійної патріотичної модернізованої української армії ще далеко. Хоча з того, що зроблено, деякі елементи заслуговують бути занесеними у доробок світового мілітарного мистецтва. Це, по-перше, відмова України та її Збройних Сил від ядерного статусу. Стратегія і тактика військового мистецтва середини і другої половини XX ст. показали, що ядерна зброя виконувала позитивну роль у стримуванні агресивних дій один проти одного двох наддержав: США і СРСР (наприклад, війна в Кореї, Карибська криза, війна у В’єтнамі тощо) і давала змогу застосовувати їм у локальних війнах лише звичайну, неядерну зброю. З руйнацією СРСР і з розповсюдженням атомної зброї в небезпечних конфліктних зонах (Ізраїль — арабські країни, Іран — Ірак, Індія — Пакистан тощо) вона втрачає свій так званий позитив і набуває чорного негативу. Будь-який локальний конфлікт із застосуванням ядерних і термоядерних бомб може перетворитися у всесвітній і привести до знищення на планеті Земля всього живого, включно з людською цивілізацією. Тому ліквідація зброї масового знищення (хімічної, бактеріологічної, ядерної) — нагальна потреба земного суспільства XXI ст., і те, що зробила Україна, відмовившись від ядерного потенціалу (третього у світі, після США та Росії), — гарний приклад для наслідування політикам і генералам інших країн.

По-друге, — це побудова українських Збройних Сил на базі частин імперської Радянської Армії (за виключенням Чорноморського Флоту — помилка тодішнього президента Л.Кравчука та його політичного і військового оточення). Отримавши у спадок від зруйнованого СРСР військові підрозділи Радянських Збройних Сил, розквартированих на українській землі, чисельністю 730 тисяч, керівництво держави мало два реальних варіанти. Перший, так званий прибалтійський, — домагатися повного виведення частин Радянської Армії зі своєї території, з частковим залишенням деякого військового майна і озброєння за домовленістю, та розбудова власних збройних сил з нуля. Другий, так звана націоналізація, — створення на базі підрозділів Радянських Збройних Сил української національної армії, де все військове майно колишньої Радянської Армії проголошується власністю України, а солдати, прапорщики і офіцери самостійно вибирають, кому служити, — українському чи іншому народу. Другий шлях виявився для України більш прийнятним і був проведений більш-менш успішно, за винятком Чорноморського флоту, який став російським і отримав право базуватися у Севастополі (присутність російської військово-морської бази на території України — це ймовірна так звана шоста колона і ракетний удар в спину українській державності); розкрадання у великій кількості військового майна; невисокої боєздатності і низького національно-патріотичного духу сучасної української армії 90-х рр. XX ст., її зросійщеності (не тільки мова, але й російський дух панують в нашій армії); низького професіоналізму (останній приклад: запуск ракети типу земля-земля з її влучанням не в ціль на полігоні, а в житловий будинок у м. Броварах, що призвело до загибелі людей); люмпенізації (розкрадання майна, дідівщина, безчестя тощо). Але, попри все, наша армія на вірному шляху і, якщо будуть здійснені всі задумані реформи, вона дійсно стане українською професійною, боєздатною і високопотужною.

По-третє, активна співпраця Збройних Сил України з НАТО, у межах програми Партнерство заради миру. Вони єдині з усіх армій СНД (республік колишнього СРСР, за винятком країн Прибалтики, які проголосили вступ до Північно-Атлантичного блоку своєю головною метою) не на словах, а власними справами: спільними маневрами, навчаннями, консультаціями — сприяють активізації процесу взаєморозуміння у Східній Європі, а не конфронтації, за яку виступає російський генералітет і вище державне керівництво. Українська армія бере участь також у миротворчих місіях з партнерами з НАТО на Балканах (з цією метою був створений україно-польський батальйон) та як підрозділи блакитних шоломів ООН в Африці, Азії. На думку автора, вся ця військова співпраця Українських Збройних Сил з іншими іноземними арміями буде сприяти підвищенню боєздатності, фаховості нашого національного війська і врешті-решт посприяє вступу України до НАТО. Тому що бути нейтральним і мати по сусідству Російську Федерацію, з її неоімперськими амбіціями XXI ст., яка спить і бачить Україну своєю малоросійською губернією, — справжнє самогубство як для української держави, так і для української нації.

По-четверте, участь українських парамілітарних об’єднань, а саме Української Національної Самооборони (УНСО), в локальних конфліктах (громадянських війнах) в Придністров’ї, в Абхазії, в Чечні. Попри всі зауваження щодо моральності чи не моральності втручання українців у справи інших держав (зауважимо, що у всіх цих конфліктах прямо чи опосередковано були задіяні російські війська, і тому це як відповідь на протидію російській агресії, отже, це не тільки етично виправдовує унсовців, але й відкидає від них образливий ярлик найманець), автор висвітлює цю проблему як один з аспектів мілітарного мистецтва. Сучасні військові аналітики стверджують, що період глобальних, світових воєн минув, настав час так званих локальних (обмежених) воєн і військових конфліктів. Країни, які мають величезні армії чисельністю 500 тисяч і більше, у більшості випадків неспроможні як утримувати таке військо у боєздатному, професійному і технічному стані, так і успішно задіяти його в локальній війні. Яскравий приклад — дві кавказькі війни Росії з Чечнею (Ічкерією) в 90-х рр. XX ст. За кількістю військовослужбовців і якістю зброї (особливо в авіації, танках, важкій артилерії) росіяни переважали чеченців. Але бездарність військового командування, невисока боєздатність, слабкий патріотизм російських військовослужбовців привели до того, що росіяни стали значно поступатися чеченцям. Одних вів у бій командирський наказ, а інших, окрім того, ще й дух предків і неписані гірські закони. В підсумку у росіян — програш першої війни і Піррова перемога — у другій. Що буде далі, покаже час, а нам треба робити висновки, тому що сучасні російська і українська армії, як брати-близнюки, — спадкоємці радянської, де воювали не якістю, а кількістю, де солдати завжди були гарматним м’ясом, де тупість генералів була звичайним явищем тощо. Росіяни в Чечні це знову переконливо продемонстрували. На противагу цьому, підрозділ УНСО Арго, який воював у Абхазії на боці грузинів і супроти росіян і абхазів, використовуючи великий тактичний досвід УПА, найкращі розробки Радянської та інших зарубіжних армій, зарекомендував себе як внсокобоєздатна, фахова, психологічно стійка військова частина. Унсовці застосовували диверсійну партизанську тактику, воювали як звичайний армійський підрозділ (рота) у складі грузинських військ. Вони відрізнялися від тих же грузинів міцною дисципліною, кращою тактичною і вогневою підготовкою, взаємодопомогою. Все це вони здобули під час вишколу в мирний і військовий час. Хоча грузини програли ту війну, біііці УНСО її виграли. Бойовий досвід вояків УНСО повинен стати надбанням українського військового мистецтва (вивчатися в українських військовії х академіях та інститутах), тому що вони, синтезуючи найкращий досвід УПА, Радянської та інших армій, саме сьогодні беруть участь у створенні модерної тактики і стратегії локальних військових конфліктів. А це, безперечно, є вагомим внеском українців у світове військове мистецтво. На жаль, як писав один з авторів і героїв книги Війна у натовпі, наш бойовий досвід тут, в Україні, нікому не потрібен. Дарма… Хоча автор надіється і вірить, що не за горами той час, коли словосполучення Українська Армія, українські воїни-солдати-бійці стануть синонімами могутності, сили, боєздатності, професійності, патріотизму. Наші друзі будуть радіти, почувши ці слова, а вороги — поважати. І так буде! Слава Україні! Героям Слава!

Отже, за десять років існування незалежної (формально? чи реально?) Української держави, попри всі її проблеми і втрати, є в неї і вагомий доробок. Автор вважає, що до нього можна віднести і внесок українців у світове військове мистецтво в контексті українського державотворення. А саме: відмова України та її Збройних Сил від ядерного статусу; своєрідний підхід до перетворення частин імперських збройних сил в пострадянське національне військо, з поступовим становленням на його базі професійної, сучасної боєздатної армії; активна і реальна співпраця української армії з Північно-Атлантичним блоком, що сприяє активізації процесу порозуміння у Східній Європі зокрема і у світі в цілому; участь українських парамілітарних об’єднань, а саме бійців УНСО. в локальних конфліктах у Придністров’ї, Абхазії, Чечні, розробка і впровадження ними (під час бойових дій та вишколу молоді) сучасної національної військової тактики і стратегії, бойового мистецтва в локальних конфліктах (громадянських війнах).

У своєму невеликому дослідженні ми намагалися показати внесок українців у світове військове мистецтво в контексті національного державотворення, а також як зароджувалися, розвивалися і які етапи у своєму становленні пройшли мілітарна культура і бойове мистецтво вітчизняних збройних формувань. Протягом багатьох століть прото-українські, праукраїнські і українські військові підрозділи та їх керманичі не тільки відігравали визначну роль у формуванні і становленні незалежної України (антської, київської, козацької, унеерівської і сучасної), але й зробили вагомий внесок у світову мілітарну культуру.

А саме: прапращури українців уперше в Європі приручили коня і використали його в мілітарних цілях, прото- і праукраїнські збройні формування проводили стратегічні наступальні дії для оволодіння Балканськпм півостровом (так звана слов’янська експансія на Балкани), тактичні операції — пересування і захист за допомогою табору з возів, швидкісне форсування рік, проведення розвідувальних акцій, вміння тривалого перебування під водою.

Українське дружинне лицарство Київської Русі розвивалося в річищі євразійського мілітарного мистецтва і мало свої оригінальні здобутки. Це — лицарський виклик ворогові Хочу йти на ви київського правителя Святослава і використання його князем залежно від обставин; поєднання пасивної (будівництво фортифікаційних споруд) і активної (ведення бойових дій на ворожій території) форм боротьби з кочовим степом; застосування потужного сильного удару для остаточного розгрому військових загонів ворога у першому ж бою — так званий руський бій.

Українське козацтво постало і сформувалося на дружинно-лицарських засадах Київської Русі-України. Активно використовуючи надбання своїх попередників і взаємодіючи з сусідами, українці мали такі напрацювання: доцільне використання військових елементів мілітарної культури в державному будівництві: морально-духовні аспекти козацької філософії; розвиток козацької педагогіки в ім’я виховання фахового воїна — захисника України (так званий інститут джурів); створення Запорозької Січі як військового і духовного центру (осердя) українського козацтва; діяльність козацької чорноморської флотилії; тактика найкращої в Європі козацької піхоти (прицільний інтенсивний мушкетний вогонь, швидкий перехід від оборони до наступу і навпаки); застосування рухомого табору з возів; розвиток тактичної і стратегічної військової думки козацькими полководцями взагалі і Б.Хмельницьким зокрема; високий рейтинг українських козаків як найманців у західноєвропейських арміях.

В кінці XVIII та в XIX ст., незважаючи на бездержавність і знищення Запорозької Січі і козацтва на Гетьманщині, українське військове мистецтво продовжувало розвиватися: це — успішне тактичне поєднання одночасного штурму фортифікаційних укріплень з моря та суходолу при вогневій підтримці, подальший розвиток козацької іррегулярної кінноти, вміле використання козацьких підрозділів для прикордонної служби.

Початок XX ст. був відзначений черговою спробою України вибороти державну бронзу і хоча вона виявилася невдалою, слід при цьому відзначити діяльність УСС. Саме підрозділи українських січових стрільців протягом 1914–1920 рр., поєднавши у собі високий військовий професіоналізм і міцну ідейно-національну наснаженість, стали тим стрижнем, навколо якого зростали вітчизняні збройні сили як на Сході, так і на Заході України. Саме поєднання фахового міліарного чинника з політично-ідеологічним фактором на національному ґрунті УСС стало внеском українців до світового військового мистецтва.

Україна в роки Другої світової війни стала ареною жорстокого двобою поміж імперіями Сталіна та Гітлера, але була ще третя сила, яка намагалася визволити Україну з колоніальних кайданів, — Українська Повстанська Армія. Окрім визвольної війни, вояки і старшини УПА зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво: створили міцну і гнучку організаційну структуру повстанської армії, яка вирішувала два головних завдання, зберігала єдність і цілеспрямованість партизанського руху і забезпечувала якнайбільшу оперативність бойових відділів; вдосконалили і посилили партизанську тактику боротьби з ворогом (рейди, засідки, диверсії, розвідка і контррозвідка); розгорнули потужну психологічну війну, що дало їм можливість зберегти прихильність місцевого українського і неукраїнського населення і мати вплив на військовослужбовців-інородців в нацистській і радянській арміях, успішно боротися (пропаганда і контрпропаганда) з апаратом психологічної війни Вермахту і Червоної Армії; успішно взаємодіяли з ОУН.

За десять років існування незалежна Українська держава досягла значних здобутків у царині власного військового будівництва і зробила вагомий внесок у світове мілітарне мистецтво. Це: відмова України та її Збройних Сил від ядерного статусу; своєрідний підхід по перетворенню окупаційних імперських частин в пострадянське національне військо з поступовим становленням на його ґрунті сучасної професійної армії; активна співпраця у військовій сфері з країнами НАТО; участь українських парамілітарних об’єднань (УНСО) в локальних війнах у Придністров’ї, Абхазії, Чечні, розробка та впровадження ними сучасної національної військової тактики і стратегії, бойового мистецтва у так званих локальних конфліктах (громадянських війнах).

Таким чином, за свою багатовікову історію українці зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво і це підтверджують наведені вище приклади. На жаль, у більшості випадків українські воїни воювали за чужі інтереси, і тільки маючи власну державність, мілітарне мистецтво України (лицарське, козацьке) досягло європейсько-світових рівнів. Отже, одним з вагомих чинників Української Самостійної Соборної Держави є національна армія, побудована на засадах професійності, патріотизму і лицарсько-козацьких традиціях.

Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *