Козацькі традиції правотворення: шлях від звичаєвого права до Конституції Пилипа Орлика

Posted on Posted in Історія козацтва, Духовність, Звичаєве право, Культура, Публікації, Українське козацтво

Українське козацтво впродовж всього часу свого існування було не лише потужною військовою силою, не лише фундатором пізньосередньовічної української державності, але й вагомою складовою яскравого культурного комплексу України. Серед багатьох його компонентів варто вирізнити беззаперечний внесок козаків у національне правотворення — виникнення і розвиток козацького звичаєвого права, а також створення Конституції 1710 р. гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом.

Правознавець Ігор Грозовський визначає звичаєве право запорозьких козаків як сукупність правових звичаїв, що діяли на території Запорозьких Вольностей в XVI–XVIII ст., мали нормативний характер, обумовлювалися конкретно-історичними обставинами існування козацького суспільства, допускалися або санкціонувалися верховною державною владою, в окремих випадках навіть суперечили чинному законодавству (польському чи російському). Вчений також вводить у науковий обіг тезу, що матеріальною основою козацького звичаєвого права слугували специфічні суспільно-економічні відносини, які склалися в Запорозькій Січі, а юридичним джерелом — трансформовані норми давньоруського права, пристосовані до конкретно-історпчних умов, норми традиційного звичаєвого права українського народу, а також різноманітні запозичення з правових норм і традицій сусідніх народів.

Науковець Лариса Кушинська вважає, що деякі норми права збереглися впродовж багатьох сторіч і були діючими на Запорожжі тому, що право на Січі творили самі козаки, які, приходячи на Січ, приносили з собою власне розуміння правових традицій, що ґрунтувалося на переказах їхніх батьків та дідів. Отож, головні принципи права приймалися більшістю, жорстко охоронялися й, залишаючись такими, передавалися наступним поколінням запорожців, тобто тим, хто вступав у Запорозьку Січ згодом. Живучість же фундаментальних норм давньоукраїнського права є закономірністю. Оскільки після того, як українські землі опинилися у складі Польсько-Литовської держави, її урядом дотримувався принцип — Старини не рухати, новини не вводити. Отже, норми українського звичаєвого права не лише вважалися чинними, але й деякі з них увійшли до Литовського Статуту 1529 р. (засадничі принципи цього судочинства беруть свій початок з давньоукраїнських копних судів, а положення копного права сягають артикулів Руської Правди). Таким чином, правонаступність давніх звичаєвих норм не постає чимось незвичайним, це — закономірний процес з певними особливостями, що обумовлюються обставинами життя на Запорозькій Січі.

Вчений Гуржій теж вважає, що найдовше і в найбільш традиційній формі звичаєве право проіснувало на Запорожжі, де населення завжди дотримувалося стародавніх традицій. Вся тамтешня військово-адміністративна система, а також суди спиралися на загальновироблені норми звичаєвого права, ними керувалися, починаючи від курінних отаманів і закінчуючи центральним військовим судом.

Знаменитий дослідник козацтва Яворницький наголошував, що запорожці, як у виборі військової старшини й у розподілі земель, так і в судах, покараннях, стратах, керувалися насамперед не писаним законом, а стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом.

Російський дореволюційний правознавець і археолог Самоквасов писав, що культурні традиції (у тому числі й правові) у багатьох народів узагалі і слов’ян зокрема сакралізуються, освячуються визнанням своєї релігії, люди оберігають їх як священний заповіт пращурів і богів, передаючи у генетиці знання цих традицій з покоління у покоління. Тому козацтво успадкувало багатющий культурний комплекс Київської Русі-України рівночасно і через народні традиції, народний побут. Ці елементи (військовий, юридичний тощо) продовжували існувати та екстенсивно розвиватися.

У XVI ст. українське козацтво переживало процес становлення і оформлення в нову суспільну верству — воїнів-професіоналів, охоронців кордонів Вітчизни від татаро-турецьких нападів. А вже на початку

XVI ст. воно заявило про себе і як про головну націо-державотворчу потугу, захисника національних, релігійних, соціальних інтересів українського суспільства. Так, польський король Жигимонт (Сигізмунд) III у своїй промові на соймі у вересні 1616 р. наголошував, що на українських землях польська юрисдикція існує лише номінально, ані магістрів по містах, ані старостів, ані гетьманів козаки не слухають, самі собі право замишляють, самі урядників і керівників обирають, немовби створюють у великій державі відокремлену республіку.

Через дев’ять років Жигимонт III у своїй інструкції для шляхетських соймиків змушений був визнати, що козаки зросли у потужну силу, створюють наче окрему річ посполиту, вся Україна від них потерпає, шляхтич не має змоги вільно розпоряджатися у своєму маєтку, в королівських містах і містечках все керівництво, вся влада в руках козаків, вони узурпували (привласнили) собі всю юрисдикцію, укладають закони…, козаки навіть мають відносини з Кримом і Москвою.

Згадаймо, що саме козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним у 1620 р. відновило православну ієрархію, зліквідовану після Берестейської унії 1596 р. і стало на її сторожі могутнім гарантом. А в 1621 р. у Хотинській битві українські козаки порятували від поразки польське військо і державу короля Жигимонта III. У результаті козацтво стало тим чинником, який не можна було ігнорувати у польсько-українських відносинах. Король, магнати, шляхта це чітко усвідомлювали (що очевидно з вищенаведених документів), проте владою ділитися не захотіли, що призвело до низки козацьких повстань у 20-30-х рр.

XVII ст. Хоча вони й зазнали поразки, але врешті-решт національно-визвольна революція (війна) під керівництвом Богдана Хмельницького завдала Речі Посполитій такого удару, від якого вона надалі не змогла вже оговтатися. Це стало початком її кінця…

Зброя нас і розсудила…, а шанс перетворити Річ Посполиту у федерацію поляків, литовців і українців був утрачений (за гетьманування Івана Виговського така можливість з’явилася знов, проте між супротивниками було вже пролито чимало крові і заподіяно один одному непозбутньої кривди).

Україна завжди прагнула волі — ці слова французького мислителя Вольтера на всіх історичних фазах слугували гострим стимулом і дороговказом для українців. Найкращі сини України боролися і віддавали власне життя за її Свободу. Наприклад, полковник Війська Запорозького Карпо Скидан в 1637 р. закликав своїм універсалом козаків, міщан, селян Корсунщини: …I тепер просимо і вимагаємо іменем Війська, щоби ті, хто називає себе товаришами нашими, швидко і злагоджено споряджалися кінно чи пішо і, люблячи славу нашу лицарську, пам’ятаючи права вольностей наших, з’явилися, добровільно, як робили це наші пращури з наказу ватажків… і щоби ми з усією силою повстали супроти цих душманів наших і ворогів віри нашої.

Скінчилася Хмельниччина — розбрат, зрада і свавілля серед козацької старшини й рядових козаків породили Руїну… Народжена вогнем і мечем Богданова держава через об’єктивні і суб’єктивні причини розмежувалася (а точніше, була розмежована росіянами, поляками та українцями) на Правобережну і Лівобережну частини. Проте українці не змирилися, вони боролися: паліївщнна, мазепннщнна, коліївщина тощо. Соціальний, релігійний, національний фактори стали вагомими чинниками у цій боротьбі, а їх структурним стрижнем і рушійною силою абсолютизувався козацький елемент, козацька духо-творчість, козацькі традиції.

Хоча ми занапастили козацьку гетьманську держану, але її здобутки, її наснага цупко вросли в тканину вічності, залишилися надійним дороговказом для наступних поколінь борців за свободу і незалежність України. І на цьому тернистому шляху їм, щоб за взірець, за овіяний сторіччями Символ мужності та героїзму увиразнювалась Козача Україна, з її військовими, правовими, економічними, пісенними надбаннями.

Козацький Дух народив національне (націоналістичне) Слово Миколи Міхновського, В’ячеслава Липинського, Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, Степана Бандерн тощо, а Слово породило Справу визволення України. На цей вівтар поклали свої серця і життя мільйони українців, у трму числі і січові стрільці, і упівці, і дисиденти і, – врешті решт, — 24 серпня 1991 р. Україна відновила свою державність, утверджуючи власну Соборність і Незалежність. Мрія багатьох поколінь борг ів за Соборність і Незалежність здійснилася. Душу, тіло ми положим за нашу свободу і докажем, що ми, браття, козацького роду! — ці рядки з національного гімну переконливо свідчать про роль і місце козацької культури в українській історії.

А 28 червня 1996 р. на п’ятій сесії Верховної Ради України нарешті була прийнята Конституція України — Основний закон буття незалежної української держави та її громадян. Конституція — це той надійний дороговказ, який допоможе нам здолати багато перешкод на шляху творення соборної, демократичної, правової країни в кінці XX — на початку XXI ст. і в майбутньому стати справжньою цивілізованою державою, степовою Елладою.

Нова Конституція України — органічна квінтесенція досвіду, зусиль, здобутків і побажань усіх українців та їх пращурів І й II тисячоліття нашої доби. Тих, хто творив Повість минулих літ, Руську Правду, Гадяцьку угоду, Книгу Буття Українського Народу, Конституцію Пилипа Орлика, Універсали і Конституцію Центральної Ради та чимало інших документів, які сприяли формуванню України, українства, української національної ідеї і остаточно спричинили становлення України як суверенної держави. Конституція України — черговий вагомий доказ, що національна ідея, за словами вченого-українознавця Петра Кононенка, не лише жива і цілковито виправдала свою історієтворчу місію, але є безсмертною, з притаманною їй інтегративною категоріальністю. Бо вона універсальна, як Космос, Земля, Україна. Бо вона найвищою мірою суголосна з ідеалами суверенної, правової, демократичної, гуманістичної Держави у найглибиннішнх філософських контекстах, Вітчизни спраглих щасливої долі людей.

Вивчаючи конституційний поступ в Україні, процеси його зародження, варто закцентуватн увагу на Конституції Пилипа Орлика. Хоча, на превеликий жаль, вона не була повністю впроваджена в суспільне життя у зв’язку з несприятливими політичними особливостями того часу, все ж Конституційний договір II.Орлика, хоч і частково, але діяв на Правобережній Україні до 1714 р.10 і став унікальним історичним документом, що творив на козацьких засадах основи демократичного устрою Гетьманщини. Не випадково, вважає вчений Петро Кононенко, Конституція Пилипа Орлика, яка закріплювала суверенітет української козацької держави та її демократичний лад, ґрунтований на правах людини і народовладдя, з’явилася більш як на сто років раніше Конституції США. Якщо ж бути максимально точним й розглянути конституційний процес у інших країнах, то Конституція США була схвалена у 1787 р., Польська національна Конституція — 1791 р., Конституція Франції — 1791 р.12

Відновимо у анналах історичної пам’яті створення Конституції Пилипа Орлика. Після смерті гетьмана Івана Мазепи 21 вересня 1709 р. українські козаки (запорожці й гетьманці), близько 4,5 тисяч осіб, котрі емігрували разом з ним до Молдавії, у 1710 р. обирають гетьманом П.Орлика (1672–1742), який до того часу обіймав посаду генерального писаря. Новообраний гетьман намагається завоювати собі підтримку як серед своїх прихильників у Молдавії, так і серед населення України. Він створює проект Конституції — так званої Бендерської конституції.

5 квітня 1710 р. на козацькій раді у м. Бендерах її було остаточно ухвалено. Головний зміст Конституції — домовленість між гетьманом Пилипом Орликом і його соратниками-козаками з шведським королем Карлом XII як захисником і гарантом незалежності України, на підставі якої Україна відходила під шведську протекцію, а її громадяни керувалися нею у повсякденному житті. Орлик брав на себе зобов’язання щодо: обмеження гетьманського самодержавства, збільшення і розгортання козачого демократизму в керівництві, зменшення соціального гноблення міщан і селян, захисту привілеїв козацького стану, збереження особливого положення запорозьких козаків, боротьби за політичне і церковне відокремлення України від Росії, у випадку перемоги мазепннців і перетворення Пилипа Орлика з гетьмана у вигнанні в законного керівника нації. Як вже писалося вище, Конституції не довелося стати справжнім Основним законом України (невдалий спільний похід українських козаків і кримських татар у 1711 р. знищив задуми новообраного гетьмана), проте поза усім вона має для нас дуже важливе значення як раритетний документ козацької епохи, покажчик постулатів Івана Мазепи іі усього освічено го суспільного загалу Гетьманщини.

Конституція складається з преамбули (вступу) і 16 статей. Передмова розпочинається з пояснення, чому Україна розриває спілку з Росією і переходить під протекцію Швеції. Піднявши український народ на повстання і визволивши Україну від польського ярма, Богдан Хмельницький, як рівну до рівної, приєднав Україну до Московщини, уклавши з останньою угоду, котрою мали регулюватися відносини двох самостійних держав. Український народ і його керманичі плекали сподівання, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов’язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Тим не менш сталося не як гадалося. Московська держава ніколи не дбала про інтереси України (як колись, так і сьогодні, хоча це здоровий політичний прагматизм і за це не можна їй дорікати), приклад цьому — укладення вільнюського сепаратного миру 1656 р. між росіянами і поляками, при котрому українську делегацію навіть не допустили до участі в переговорах.

А вже після смерті Б.Хмельницького Московська держава численними винайденими способами намагалася… до решти зруйнувати військові права та вільності, які ж сама підтвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмоі;.

Ось тут яскраво висвітлилося розуміння в Конституції П.Орлика національної ідеї як шляху до суверенної, соборної України і порятунку українського народу від російсько-імперських лабет, та ще й з виразно-войовничою козацькою емотивнісю. Недаремно ще Іван Мазепа писав: Нехай вічна буде слава Же през шаблю маєм права.

Незважаючи на те, що збройний виступ козаків на чолі з Іваном Мазепою зазнав невдачі, мазепинці продовжували боротьбу за визволення України з російських кайданів, збирали людські й матеріальні сили, переосмислювали причини поразок. Підсумком їхньої напруженої праці й стала Бендерська Конституція. Гетьман П.Орлик та його прибічники сподівалися, що, акумулюючи спільні зусилля і враховуючи бажання та зацікавленість усіх соціальних прошарків і верств України, вони отримають шанс вибороти українцям незалежність і краще життя.

Наступними у структурі документа постають статті договору. Не будемо усіх їх розглядати, а висвітлимо лише пріоритетні положення, спрямовані на створення суверенної України. У середньовіччі релігійне питаня трактувалось одним з головних. Тому у 1-й статті Конституції проголошується, що після визволення України з московського ярма, гетьман визнає православну віру східного обряду сповідання пануючою. Буде зліквідовано прилучення української церкви до московської, яке здійснилось у 1686 р. Українська церква знову підпорядковуватиметься винятково константинопольському патріарху. В соборній державі може існувати лише власна незалежна церква. В 2-й статті проголошується непорушність і цілісність кордонів України, а шведський король зобов’язується бути протектором-захисником української козацької держави.

У 6-й статті Конституції П.Орлика впорядковуються питання внутрішнього врядування, а саме: обмеження самодержавної (одноосібної) влади гетьмана і створення, як у поміч, так і на противагу, йому Генеральної Ради Старшини. В ній також декларується, що гетьман не уповноважений самостійно карати злочинців, — це право генерального військового суду. Отже, тут ми бачимо, як у політико-правовій думці козацько-гетьманської доби починає поступово формуватися розподіл на законодавчу, виконавчу і судову влади.

Як згадувалось вище, Конституція була укладена водночас двома мовами: латинською та українською, а отже, зміст її і базові положення мали стати доступними і відомими не лише українцям, але й освіченому європейському загалу. Таким чином, Конституція П.Орлика була реальною можливістю збудувати на демократичному козацькому підцрунті правовий фундамент суверенної Гетьманської України. Вона всотала в себе і стародавні києворуські правничі елементи, і досягнення європейської юрисдикції, і архаїчні козацькі традиції звичаєвого права та народовладдя.

Якби справа П.Орлика і його послідовників перемогла, Конституція 1710 р. стала б надійним документом для побудови української козацької держави. Якби… Але, на жаль, історія України — це історія нереалізованих можливостей. Тому зараз, володіючи новою Конституцією, яка містить надзвичайно цінні положення для національного державотворення, громадяни суверенної України зобов’язані докласти максимум зусиль, щоб повністю їх реалізувати. Нам треба обов’язково використати цей історичний шанс і побудувати правову, демократичну, незалежну Україну. Нехай Конституція 1996 р. стане гарантом здійснення Україною своєї історичної місії.

Незаперечно, отож, що козацьке правотворення — не тільки складова вітчизняної юрисдикції, але й важливий елемент української історії, побуту і культури. Здолавши шлях від звичаєвого права запорожців до козацької Конституції Пилипа Орлика і Конституції незалежної України, воно переконливо довело, що козацький Дух, наскрізно пронизуючий національну правничу думку і реальне суспільно-політичне життя, — незнищенний і непереможний.

Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *