Етапи формування індоєвропейської військової традиції та українське козацтво

Posted on Posted in Історія козацтва, Духовність, Звичаєве право, Культура, Публікації, Українське козацтво

Індоєвропейська військова традиція складалася впродовж не одного тисячоліття й увібрала в себе надбання індоєвропейських народів за останні 6 тис. років. Проблема становлення індоєвропейського військового культурного комплексу залишається актуальною і в наш час. Незаангажоване, об’єктивне висвітлення історії формування та символіки військових традицій — необхідна підстава творення міцної армії незалежної України.

Коротко зупинимося на найдавніших етапах вінськово-культурного комплексу індоєвропейської сім’ї народів.

Індоєвропейський військовий культурний комплекс починає зароджуватися, ймовірно, ще в неоліті у V тис. до н.е. В епоху нового кам’яного віку археологами простежено виникнення ряду елементів, що в подальшому отримують розвиток у традиційній мілітарній культурі індоєвропейських народів. Ці риси чітко проявилися у наступну енеолітичну добу (IV–III тис. до н. е.) у вигляді так званого степового поховального комплексу. Його складовими можна вважати курганний насип, скорчена позиція похованого, посипання небіжчиків червоною вохрою, зброя, кам’яні антропоморфні стели, культ коня та колісниці тощо.

Ще у V тис. до н.е. праіндоєвропейці, а саме племена дніпро-донецької культури засипали свої поховання червоною вохрою. В археології ці поховання одержали назву колективних могильників маріупольського типу. Померлих чоловіків-воїнів, окрім того, супроводжував багатий поховальний інвентар, в тому числі крем’яні ножі. У двох випадках при кістяках були виявлені кам’яні булави досконалої роботи з циліндричним отвором для держака. Присутність червоної вохри у похованнях праіндоєвропейців є виявом зародження закономірності вживання і використання червоного кольору, доказом чого є широке застосування червоної вохри у поховальному обряді, яке зафіксоване у праіндоєвропейських воїнів-скотарів середньостогівської культури, котрі мешкали в українських степах в IV — на початку III тис. до н. е. А, як ми бачили, червоний колір є головною барвою-ознакою військової верстви та одним із багатьох архаїчних аксесуарних компонентів індоєвропейського військового культурного комплексу.

У V тис. до н. е. внаслідок тісних контактів із землеробською прото-цивілізацією Балкан відбулася трансформація праіндо-європейців-мисливців у ранньоскотарське рухливе мілітаризоване суспільство. Саме у цьому суспільстві розпочинає активно виформовуватись індоєвропейський військовий культурний комплекс, зароджується військова еліта.

В неоліті, у IV–III тис. до н. е. цей процес динамічно еволюціонує. Згадувані вище середньостогівці вперше в Європі приручили коня й увели у практику використання його у господарських, а згодом й у військових цілях.

Приручення коня дало змогу індоєвропейцям створити військові колісниці, що почали відігравати істотну роль під час військових сутичок з ворогом. А звичайні господарські колісні візки іі вози сприяли швидкому пересуванню скотарів-індоєвропейців. Усе це зумовило прискорене заселення у IIІ—II тис. до н. е. степової зони Євразії індоєвропейськими скотарями. Саме в ті часи починає зароджуватися і формуватися один з атрибутів індоєвропейського культурного комплексу — сакрально-мілітарннй культ коня.

Епоха бронзи — останній тривалий період первіснообщинної формації — у межах східної Європи датується II — початком І тис. до н. е. її завершальний етап збігається з початком розкладу первіснообщинної формації, із зародженням та формуванням класових суспільств. Саме тоді з’являються перші збройні загони, що являли собою зародок майбутніх армій. Під час розкладу первіснообщинної формації з’являються перші організаційні, тактичні форми збройної боротьби, починає формуватися і набирати вагу в суспільстві військова еліта, а водночас із нею — напівпрофесійні (члени яких були воїнами лише під час військових дій) і професійні (фахові воїни, які жили лише за рахунок цього ремесла) військові загони. Одночасно з ними формується індоєвропейський військовий культурний комплекс, вбираючи в себе все нове і зберігаючи старі надбання.

З виникненням перших державних утворень постає потреба у захисті їх від інших протодержав, а отже, в існуванні верстви воїнів-захисників. Поступово навколо військового ватага з фахових воїнів-захисників формується його найближче оточення. Такий дуже важливий симбіоз військового ватажка і його воїнів-товаришів (у середньовіччі він отримав назву комітатів, дружин) проіснував надзвичайно довго і навіть знайшов своє відображення у запорозькому побратимстві.

У II тис. до н. е. посилюється активність індоєвропейських скотарів. Здійснюючи нескінченні переходи у пошуках пасовищ, вони активно контактували із сусідами. Боротьба за пасовища та худобу мілітаризувала суспільство. Завдяки цьому посилюється військова еліта, зростає роль пастуха-воїна у спільноті, відбувається поширення культів верховного богавоїна, коня, зброї, воїна-колісничого та вершника.

Розглянемо більш докладно експансію індоєвропейців на схід. Так, у II тис. до н. е. в лісостепах і степах Євразії на величезних обширах від Дніпра існує зрубноандронівська індоєвропейська спільність. Багато учених вважають, що ці племена скотарів були пращурами східної іранської гілки індоєвропейців. На сході євразійських степів вони контактували з пращурами тюрків та монголів, передаючи їм разом з навичками скотарства елементи своєї культури.

Поступово скотарські племена зрубноандронівської спільноти заселяють Середню Азію, а в середині II тис. до н. е. — територію сучасного Ірану і сучасної Індії, підкоривши місцеву людність. Що сприяло індоєвропейським воїнам-скотарям у їхніх нелегких починах? Насамперед, — ефективна скотарська економіка, а також незаперечна перевага у військовій справі над миролюбними осілими землеробами. Приручення коня дало їм змогу швидко пересуватися і створити бойову двоколісну колісницю — мобільний і надзвичайно потужний засіб веден ня військових дій у тих умовах. Крім того, розвинена філософія війни зробила їх непереможними, про що яскраво свідчать Рігведа1 та Авеста.

Війна, якодна з головних сфер життєдіяльності стародавніх індоєвропейців, вплинула на розвиток загальноіндоєвропейської лексики. Насамперед, це стосується тих слів, які означають кінську упряж, бойову зброю і атрибути, що мають відношення до військової справи. На відміну від нестабільного стародавнього словника, який стосується різноманітних видів зброї, старожитні слова, котрі символізують загальні поняття, пов’язані з веденням війни, наприклад, вбивати, поранити, захопити в полон ставали більш стабільними.

Про активне формування мілітарного культурного комплексу і підвищення ролі в суспільстві — військової еліти й воїнів свідчать також легенди і міфи стародавньої Греції, які дійшли до нас у творах античних письменників і зберегли цінну інформацію про її мікенський, чи ахейський, період історії, – 1500–1100 р. до н. е., і славнозвісні поеми Гомера Іліада та Одіссея, які розповідають нам про навалу дорійців і певний регрес грецького суспільства.

Археологічні та письмові джерела дозволяють припустити, що в середині II — на початку І тне. до н.е. індоєвропейський військовий культурний комплекс уже сформувався у більш-менш повному обсязі.

І тис. до н. е. і початок І тис. н. е. (IV ст.) характеризуються цілковитим домінуванням індоєвропейських воїнів-скотарів на величезних степових просторах Євразії. Кіммерійці, скіфи, сармати, саки, масагети не тільки сприйняли й увібрали в себе велике багатство і різноманіття індоєвро-пейського військового культурного пласту, а й забезпечили свій внесок у його архаїчну атрибутику. Так, у скіфів і сарматів надзвичайно посилився і розвинувся культ меча як символа бога війни і, можливо, символ головної військової зброї. Значної популярності набули у них також культ коня і культ воїна-звіра. Щодо взаємоперети-ну битви і бенкету, то він набрав у скіфів справді сакрально-мілітарннх забарвлень. Згадаймо, що тільки тон воїн-скіф, котрий убив на полі бою ворога і покуштував його крові, користувався правом на святковому бенкеті випити на честь перемоги священний напій. За правилом, скільки полягло убитих ним ворогів, — стільки чар-келихів випивав воїн.

Цей звичай зберігся у ранньосередньовічних аланів (одне із сарматських племен) та у їхніх нащадків — осетин, які зараз мешкають на Північному Кавказі, й знайшов своє відображення у героїчному нартсь-кому епосі. Свій внесок у його розвиток зробили перси, стародавні греки та римляни. Скіфосарматськоантичний етап формування індоєвропейського мілітарного культурного комплексу змінюється середньовічним.

Занепад античного світу в перші віки нашої ери, велике переселення народів, поява в євразійських степах нової хвилі скотарівкочовиків, але вже не індоєвропейської, а тюркомовної — гунів, — усе це знаменувало початок середньовічного етапу індоєвропейського військового культурного комплексу. Слід зауважити, що новий етап не відкидав старі надбання, а навпаки, вбирав у себе традиційні індоєвропейські символи, культи та обряди.

Проявом індоєвропейського військового культурного комплексу у середньовіччі було європейське лицарство. На думку італійського медієвіста Франко Кардіні, виникненню протолицарських ватаг у Західній Європі передували комітати стародавніх германців. їх члени були професійними воїнами, що присвячували своє життя богові війни Одіну. Вони утримувалися общиною і не створювали сім’ї. Військові громади-комітати складалися з воїнів-звірів.

Комітат виник ще в часи первісної родової общини. І якщо спочатку, в первісній родовій общині, влада належала виключно групі родичів, — тепер вона переходить до комітату, члени якого пов’язані із ватажком особливою відданістю. Як і в родовій общині, всі члени комітату були рівними. Вождь-ватажок поставав першим серед рівних, дотримувався такого ж способу життя, як і рядові члени-дружинники, ставився до них не як до підлеглих, а як до власних дітей, котрі вважали його за батька. Відповідно і зверталися один до одного: батьку, синку. Згадаймо.

Подібнії лицарські ватаги професійних воїнів типові для середньовічної Європи І тис. н.е., а їхні попередники, варварські комітати — військові громади — існували не тільки у стародавніх германців, а й в інших європейських народів: кельтів, слов’ян. Ймовірно, що князівська дружина ІХ-Х ст. Київської Русі і комітат Тацита мають багато спільних рисх.

Оскільки всі члени комітату визнавались близькими родичами — братами за зброєю, серед воїнів надзвичайно поширився обряд побратимства.

На ґрунті ранньолицарських ватаг з часом формується європейське лицарство, його культурний антураж і духовні лицарсько-чернечі ордени.

Розвиток служилого феодального класу — лицарства Русі-України — відбувався у дещо інших умовах, аніж європейського лицарства. Проте, незважаючи на складну політичну ситуацію і втрату власної державності, давньоруське лицарство зуміло зберегти свої мілітарні традиції, лицарську культурну надбудову, яка є органічним відгалуженням загальноіндоєвропейської мілітарної культури. Воно передало ці традиції своїм наступникам — українським козакам. Нащадки Рюриковичів та їх дружинників і бояр були носіями дружинно-лицарських традицій Київської Русі, з них і зростала у XIV–XV ст. нова українська шляхта, її представники, фахові воїни-феодали, — як заможні, так і дрібні, -князі та старости прикордонних земель стали першими організатораіми та ватажками козацьких загонів. Згадаймо лише такі імена, як черкасько-канівські старости Остап Дашкевич та князь Дмитро Вишне-вецькнй, прозваний у народі Байдою. Зв’язуючою ланкою поміж Київською Руссю та козацькою Україною стала українська шляхта XIV–XVI ст. Волинські князі та бояри зберегли військові та державницькі традиції України-Русі і передали їх українському козацтву.

Запорозька Січ — своєрідний козацький лицарський орден, що має певні паралелі з духовно-лицарськими орденами пізньосередньовічної Європи. Зокрема, спільними і для запорозьких козаків, і для лицарів були релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культи Діви Марії, Покрови, святих Георгія і Михаїла — покровителів західноєвропейського лицарства. Всі ці паралелі свідчать, що традиції індоєвропейського лицарства розвивалися і на терені України, у середовищі українських козаків.

Досліджуючи культурний комплекс українського козацтва, ми знаходимо чимало архаїчних компонентів і паралелей між українськими козаками і давньоруськими дружинниками Київської Русі. У топ же час, козацька культура є складовою частиною індоєвропейського військового культурного комплексу і одним з важливих етапів формування і становлення індоєвропейської мілітарної культури взагалі.

Отже, можна вирізнити такі етапи розвитку індоєвропейської військової традиції:

Перший етап — зародження в неоліті.

Другий — формування степового культурного комплексу і таких промовистих його компонентів, як посипання небіжчиків червоною вохрою, присутність у похованнях зброї, наявність кам’яних антропоморфних стел, культу коня та колісниці тощо — в енеоліті.

Третій етап — рігведо-авестійсько-гомерівський, який хронологічно належить до епохи бронзи. Саме тоді в середовищі індоєвропейців відбувається активне формування мілітарно-культурного комплексу і підвищення ролі військової еліти й воїнів.

Четвертий — скіфо-сарматсько-античний (ранній залізний вік) — характеризується активним розвитком індоєвропейської військової традиції.

П’ятий етап — ранньосередньовічний — утворення комітатів, дружин, становлення лицарського культурного комплексу.

Шостий — пізньосередньовічний — діяльність лицарськочернечих орденів, поява і розвиток українського козацтва та найвищого його прояву — Запорозької Січі, формування культури українського козацтва як оригінального прояву індоєвропейської мілітарної традиції.

Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *