Релікти давнього військового поховального обряду в українських козаків

Posted on Posted in Історія козацтва, Духовність, Звичаєве право, Культура, Публікації, Українське козацтво

В культурному комплексі козацтва України поховальні обряди займають важливе місце, оскільки на війні, у військовому поході, у двобої з ворогом смерть — непозбутній супутник козака.

Пріоритетом для воїна, поза сумнівом, була перемога над ворогом, проте іноді вона діставалася ціною власного життя, щодо цього максимально ємко висловився герой нартського епосу Болатбарзай:

Смерть для героя — подвиг неминучий. Хай буде мир душі його бентежній!1

Саме поховальний ритуал і мав на меті віддати загиблому воїну-героєві останні пошанування за його військові доблесті і перемоги та скорботно провести його в останню путь, звідки немає вороття, заспокоївши навік його бійцівську душу!

Для козацьких поховальних обрядів, за свідченням археологічних, фольклорних та історичних джерел, було характерне супроводження козацького поховання червоним кольором (червона тканина-китайка, червоні ягоди калини тощо). Ця барва уособила ознаку належності полеглих козаків-лицарів до військової верстви. За усними народними переказами, над уславленим героєм-козаком насипали високу могилу,

захоронювали полеглих козаків зі своєю зброєю, влаштовували помин-ки-тризну тощо.

Розкопки ж численних козацьких могил XVII–XVIII ст. українськими археологами свідчать, що ані зброю, ані коня з померлим не клали, а невеликий курган насипали тільки над померлими отаманами (І.Сірко, К.Гордієнко). Чи випадкові ті легендарні подробиці, що збереглися в українських фольклорних оповідях про поховання козаків? Вони перегукуються з поховальними традиціями багатьох стародавніх індоєвропейських народів: арійців, скіфів, греків, персів і багатьох інших. Ці елементи козацького поховального ритуалу не є суто легендарними, а свої витоки беруть у давніх часах, починаючи з індоєвропейської спільноти й у багатьох аспектах є спільними.

Як уже зазначалося, традиція ритуального використання червоного кольору започатковує свій відлік ще у мідному віці; археологічно ж він фіксується в українських степах з IV–III тис. до н. е. у похованнях воїнів-скотарів середньостогівської культури.

У поховальних обрядах воїнів-індоаріїв (середина II—І тис. до н. е.) червоний колір як ознака військової верстви кшатріїв і символ жертовного і всеочищаючого вогню бога Агні займав домінуюче місце. В поемі «Махабхарата» наведено докладний опис військового поховального ритуалу після великої битви на полі Курукшетрі між двома ворогуючими родами індоаріїв Пандавами і Кауравами:

Великочтимые, они сухие дрова собрали,
Разное оружие, разбитне колесницы.
На костры уложив усердно главньїх.

Их сожгли согласно посмертним обрядам. Загиблим приносили жертви, після чого на велетенському червоному вогнищі. У такий спосіб живі справляли тризну — урочисте прощання з померлими; військові ж співці — ріші — оспівували подвиги героїв, і впродовж усієї ночі на полі бойовища Куру під звуки гімнів і ридання жінок палахкотіли поховальні вогні. А спалені воїни-герої, ті, що віддали життя в останньому двобої з ворогом, відважні, сміливі та мужні, відійшли в світ Індри — бога війни та блискавки — і вознеслися на небо, оскільки чесна смерть у битві відчиняє для героїв-воїнів розкішні ворота небес.

Стародавній індоарійський обряд спалення померлого воїна ніби очищає його за допомогою вогню — Агні, в результаті чого всі частини тіла загиблого воїна зливаються зі стихіями, які беруть свій початок від відповідних частин міфічної першолюдини Пуруші. А за уявленнями індоаріїв, саме з рук Пуруші й виникли воїни-кшатрії, і тільки після цілковитого злиття із всесвітом душа воїна отримає спокій і задоволення:

С солнцем пусть сольется глаз, с ветром — душа! Слейся с небом и с землей, как положено!7

Для найбільш визначних воєначальників-кшатріїв споруджували окремі ритуальні вогнища. На самий верх такого вогнища клали тіло загиблого героя, загорненого у тканину. Потім убивали жертовну тварину, котрою для кшатрія був бойовий кінь, що мав везти його на колісниці у царство померлих.

У священно-естетизованих гімнах «Рігведи», зокрема у поховальному гімні кото, співається:

Там — скакун по силе побеждать на скачках…
В прекрасном движении мчись к … небу, в полете.

Оскільки ж у гімні згадано про возз’єднання з тілом, — коня очікувало спалення разом із своїм господарем-кшатрієм.

На поховальне вогнище загиблого кшатрія могла добровільно зійти його дружина, сакралізуючи цим свою тугу і бажаючи відродитись у наступному житті водночас з коханим.

Таким чином, поховальному ритуалу загиблих воїнів-кшатріїв були притаманні такі риси: панування червоного жалобного кольору (символу військової верстви воїнів-професіоналів і ознаки ритуального всеочищаючого вогню бога Агні, який миттєво переносить воїна на небеса); обов’язковий супровід загиблого кшатрія його бойовим конем з військовою колісницею (для здійснення далекого шляху з землі на небо); різноманітна особиста зброя й військове спорядження, а ткакож, можливо, добровільне самоспалення жінки-дружини воїна (обряд саті у сучасній Індії).

Серед грецьких племен в XV–XIII ст. до н. е., у так званий ахейський час, існував схожий на індоарійський поховальний ритуал для загиблих воїнів. У системі вірувань греків побутувала думка, що душі непохованих загиблих воїнів засуджені на вічне блукання, не маючи змоги ніде знайти собі спокій. Тому незахоронення померлого вважалося стародавніми греками великою наругою над трупом.

Військовий поховальний обряд ахейських греків можна реконструювати за поемою Гомера «Іліада», де змальовані сцени поховання Патрокла, Гектора та інших воїнів-героїв. Приміром, для поховання Патрокла було споруджене величезне поховальне вогнище, принесені людські й тваринні жертви, а його самого спалено із власною зброєю й військовим спорядженням. Кінь як супутник воїна теж був обов’язковим атрибутом військового поховального ритуалу (Ахілл, наприклад, виводив бойових коней на ритуальне вогнище, щоб вони були присутніми). Після спалення героя над ним насипався високий могильний курган (греки вважали, що він свідчив про велику славу похованих під ним героїв) та улаштовувалась тризна з поминальним бенкетом і військовими змаганнями на честь загиблого воїна, що мали символізувати перемогу життя над смертю.

Серед грецьких жінок, до речі, теж існував звичай самоспалення, як і в поховальних обрядах індоаріїв.

Окрім кремації (спалення) загиблих героїв, стародавні греки здійснювали також і інгумацію (поховання в землі) полеглих воїнів. Всесвітньовідомі так звані царські поховання воєначальників у Міке-нах, де археологами знайдена значна кількість зброї і військового спорядження.

Скіфські військові поховальні обряди військової аристократії відзначалися особливо складним ритуалом і пишністю, а також загалом великою насиченістю зброєю та військовим спорядженням (для усіх скіфських професійних воїнів).

Геродот, подаючи опис поховання скіфського царя, зазначав, що разом з покійником хоронили його слуг, жінок-наложниць, коней, зброю та військове спорядження, потім насипали землю і споруджували великий курган, намагаючись зробити його найвищим.

Вчений Б.Граков вважав, що поховальний ритуал скіфів однаковий і у царів, і у військової аристократії, і у рядових воїнів-професіоналів. Хоча в перших він, безперечно, був розкішнішим, їх супроводжували жінки, слуги-раби, бойові коні. Іноді на вершину поховального кургану ставили озброєну статую, можливо, скульптурне зображення померлого. Рядові скіфські воїни йшли в могилу з усією своєю зброєю і власними прикрасами (сережка в одному вусі; дуже рідко — шийна гривна). їхні ж бойові коні слугували здебільшого для поминок живим і супутною їжею померлому.

Численні археологічні розкопки поховань скіфських воїнів-дружин-ників V ст. до н. е. підтверджують цю думку. Так, у скіфському кургані поблизу міста Орджонікідзе виявлено залишки розграбованого поховання воїна, серед них — велику кількість предметів озброєння, у тому числі залишки двох панцирів, меч, бойовий пояс, щит, сагайдачний набір.

Схожі військові поховання віднайдені археологами і на Дніпропетровщині, неподалік с. Олександрівна, поблизу м. Жданова, біля с. Новорозанівка.

Тому, як зазначав археолог Є.Черненко, «царські поховання» не дуже відрізнялися за асортиментом знайденої в них зброї від могил воїнів-дружинників. їх лише розрізняли пишнота й оздоблення зброї та наявність озброєння, виготовленого в майстернях грецьких полісів Північного Причорномор’я.

У віддалених родичів скіфів — савроматів — у поховальному обряді широкого застосування набула червона речовина — реальгар, як символ животворної крові і кривавих жертвоприношень на могилах загиблих воїнів. За свідченнями ж українських скіфологів Ю.Болтрика і Б.Мозо-левського, на скіфській зброї і військовому спорядженні зафіксовані залишки червоної фарби. Отже, й у скіфів червоний колів поставав ознакою військової верстви і ритуальним поховальним кольором.

У героїчному нартському епосі осетинів — нащадків аланів (алани — один з народів сарматської спільноти), яскраво відобразилися залишки індоіранського військового поховального обряду. Наприклад, захоронюючи знаменитого воїна Болатбарзая, нарти суворо дотримувались усіх поховальних ритуалів. Його кохана, розпустивши свої золоті коси, зрізала і поклала пасмо свого волосся за пазуху загиблому (це своєрідний залишок давнього індоєвропейського звичаю, заміна самоспалення жінки). В його ж головах розміщувались різні напої, а біля ніг — зброя: И в знак того, что нарт был с битвой дружен, У ног сложили все его оружье.

Після поховання обов’язково справлявся хист (тризна, поминки): И хист тотчас же справили на славу, И посвятили павшему коня, Обычай древний благостно храня.

Загиблий герой повинен був неодмінно мати коня у потойбічному світі, щоб доїхати до місця, призначеного богами.

Поховальний обряд стародавніх германців для воїнів-дружинників теж має чимало спільного з індоєвропейськими військовими поховальними ритуалами. Так, К.Тацит (І ст. н. е.), описуючи побут стародавніх германців, зазначав, що похорони здійснюються в них без пишності, найвагоміше — не порушити ранг померлого. У полум’я багаття разом із загиблим укидали не лише його зброю, а іноді і його коня.

Проте з середини III ст. н. е., після появи у Європі готів, у поховальному військовому ритуалі стародавніх германців відбуваються очевидні зміни. Готи, перебуваючи в тісному контакті з сарматським світом, перейняли у скіфо-сарматів не лише зброю, військове спорядження і коня, а ще й духовні цінності, у тому числі військово-поховальний обряд скіфо-сарматської культури. Саме з цього часу могили германської військової аристократії усе більш нагадували гробниці героїв гомерівських часів чи поховання скіфських царів, описані Геродотом. Унаслідок цього й бойовому коню у поховальних обрядах відводилось все більш почесне місце. Хоча після прийняття готами та іншими германськими племенами християнства коні у могилах фіксувалися рідко, проте у поховальних обрядах довгий час з великою терпимістю ставляться до кінської збруї і зброї воїна-вершника; вочевидь, кінська збруя і є тим символом, який замінює саму тварину.

У Старшій Едді подано гарний опис церемонії поховання воїна-героя Сігурда. Так, ритуальне багаття було прикрашене килимами, яскравими тканинами, щитами. Разом із загиблим були спалені його раби, зброя і військове спорядження, а також його жінка Брюнхільда, котра не захотіла жити без коханого й сама наклала на себе руки.

З утвердженням і поширенням християнства кремація трансформувалися в інгумацію. Так, багаті поховання військової аристократії у Північній Європі (VII–VIII ст.) символізують факт продовження індоєвропейських військово-поховальних традицій. Вони дуже насичені гарною зброєю і військовим спорядженням, а іноді в захороненнях зустрічається і кінська збруя (як релікт древнього індоєвропейського військового поховального ритуалу), хоча проти цих залишків язичництва церква й провадила боротьбу.

В епоху середньовіччя, під час великих битв, наслідком яких була велика кількість убитих воїнів, часто робили одну спільну братську могилу, де здійснювали поховання загиблих. Все це супроводжувалося і освячувалося християнською релігією, зокрема, священики правили заупокійну месу, відпускали полеглим героям усі гріхи, обкурювали їх фіміамом. Для загиблих представників військової аристократії, як правило, робили виняток, перевозячи їх на батьківщину, для поховання у родинних могильних склепах. Саме так вчинив король Карл Великий, не поховавши на місці битви разом з усіма полеглими трьох лицарів-героїв: Роланда, Олів’є і Турлена, — а наказавши везти їх додому в мармурових саркофагах.

Специфічний військовий поховальний обряд існував також і в наших предків — стародавніх слов’ян. Скажімо, кремація у слов’ян та їхніх пращурів здійснювалась близько двох з половиною тисяч років (з короткочасною перервою в окремих місцях) і була заборонена християнством. У Х-ХП ст. літописець Нестор у Повісті минулих літ повідомляє про спалення покійників і збереження їхнього праху в урнах. Кремація з’явилася ще у праслов’ян Тшинецької культури і значно поширилася серед людності Зарубинецької культури. Після поховання слов’яни обов’язково справляли тризну.

Ці традиції були продовжені і в часи Київської Русі-України. Так, арабський мандрівник Ібн-Фадлан спостерігав у 922 р. кремацію на Волзі знатного русича і подав детальний опис цього обряду, а також діалог арабського перекладача з руським купцем, в якому пояснюється підґрунтя звичаю спалення покійників: …ми спалюємо в одну мить і він зараз же увіходить до раю. Тож померлого було спалено з власною жінкою, а на місці вогнища насипано могилу.

Воїнів-дружинників і князів, полеглих у бою, військо ховало зазвичай особливо урочисто і з великими почестями. Для дохристиянських часів обов’язковою складовою військового поховального обряду було насипання великих могил — високих курганів. Величезний курган X ст. у Чернігові — так звана Чорна могила — у дечому подібний на курган гомерівського героя-воїна Патрокла, описаний в Іліаді. Археологи знайшли у Чернігові кінські залишки, велику кількість зброї і військового спорядження. Цікаво, що сам насип у Чернігові було зроблено у два прийоми, так, як і під Троєю, але, на відміну від гомерівських греків, стародавні українці насипали кургани не збоку від поховального вогнища, а над ним.

Такі великі кургани мали перші князі-завойовники Аскольд і Дір у Києві, Олег — десь під Києвом, Ігор — неподалік від Коростеня, де його вбили древляни, Олег Святославич — під Овручем.

На цих могилах після поховання неодмінно здійснювалися тризни-поминки, під час яких відбувалися військові змагання, що демонстрували повагу до загиблого воїна-лицаря і проголошували невмирущість лицарства і військової слави. Вони розпочиналися після встановлення захисного панциря полеглого героя на напівнасипаному кургані.

У часи ж цілковитого панування християнства князів почали ховати по церквах, причому літописи детально описують подібні похорони. Так, у бою з половцями під Києвом 26 травня 1093 р. утопився в річці Стугні важкопоранений молодий князь Ростислав Всеволодович. Тіло його знайшли у річці й принесли до Києва: І плакала за ним мати його, і всі люди плакали за ним сильно, юності його заради. І зібралися єпископи і попи, і чорноризці, і, співи належні співавши, положили його в церкві святої Софії коло отця його.

Полеглих князів ховали у їхніх власних столицях або ж у містах, звідки вони були родом. Так, тіло Ярополка Ізяславича, що поліг у Галичині 1086 р., спочатку перевезли до Володимира, а згодом до Києва, де й поховали у церкві, ним же самим збудованій. А Романа Мстиславича (творця Галицько-Волинського князівства), який загинув у бою з поляками під Завихостом над Віслою, вірними боярами було перевезено до Галича, до княжих гробниць у катедрі на Крилосі.

Головна ідея поховального обряду воїнів-професіоналів — вшанування пам’яті полеглих героїв, як представників військової аристократії, так і рядових загиблих воїнів. Тому дружинники шанували місця, де склали свої голови в бою рядові вояки. Приміром, на полі бойовища на Сухій Дорозі на Холмщині (1219 р.) було споруджено хрест на пошану загиблим воїнам. З великим жалем літописи згадують тих лицарів, яким не судилося знайти спокій у могилі, наприклад, Святослава Хороброго (над тілом якого знущався печенізький хан), Романа Святославича, що загинув у степу і кістки його досі лежать там, — енна Святослава й внука Ярослава.

Отже, характерними рисами військового поховального обряду за часів Київської Русі-України були: велика шана до загиблих воїнів з боку живих, насипання могил-курганів, справляння тризни, велика кількість у похованнях зброї та військового спорядження.

Поховальні обряди українських козаків увібрали в себе як дружинні традиції Київської Русі-Україні, так і величезні надбання індоєвропейських військових поховальних звичаїв, що знайшло особливий вияв у червоному жалобному кольорі, похованні полеглих із своєю зброєю, насипанні високих могил, влаштуванні поминок.

Ось як розповідав про козацькі поховальні звичаї стошістнадцятилітній дід, син запорожця Іван Гнатович Россолода: Як умирав козак на Січі, то там було особе кладовище, там і хоронили його, а як умирав на зимовнику, то його хоронили або серед степу, або на берегу річки, або де в бальці, чи вибальці: де жив, там і хоронили. А хоронили при всім козацькім убранстві: у каптані, черкесці, у сап’янах, у шапці, ще й при оружії. Гроби робили із соснини, із дубини, із вербини; у гроб ставляли іноді і пляшку з горілкою, а іноді ще череп’яну люльку. Оце вмер козак. А нумо, товариші, поставимо йому пляшку горілки у голови, бо покійний любив її! Та й поставлють. То з розкоші! Зверху насипали високу могилу, а поверх могили ставили кам’яний хрест, зроблений самим покійником ще за живота. Ото ж і співають пісню: Що взяв козак за жіночку Високую могилочку, зеленую долиночку.

Українські козаки-лицарі ніколи не забували про своїх побратимів, що полягли в бою, оскільки вшанування пам’яті загиблих вважалося святим обов’язком живих козаків. Вони розшукували тіла полеглих і з великою шанобою ховали їх у землю. Скажімо, в одній з українських народних пісень співається, як козаки вирушають на пошуки загиблих товаришів, щоб з честю поховати їх.

Козацькі поховальні обряди завжди супроводжувалися червоним кольором: померлого козаки вкривали червоною китайкою, а у головах встановлювали бойовий червоний прапор. Таким чином, у козацькі часи червона барва стала традиційним жалобним кольором, що набуло загалом поглибленого сенсу, оскільки червоний колір, окрім того, вважався ще й символом-барвою військової верстви воїнів-професіоналів.

Крім того, в усіх слов’ян на знак жалоби в давнину було прийнято вдягати біле вбрання, а за часів християнства серед цивільного населення панував уже чорний жалобний колір (колір смутку, аскетизму).

Залишки поховального покриву — червону китайку — археологічно зафіксовано в могилі славетного кошового отамана Івана Сірка, котрий помер у 1680 р.42 Під червоною китайкою захоронювали в Україні ще у XVIII ст., але тільки професійних воїнів — українських козаків. Цей обряд не поширювався на мирні верстви населення України — селян, міщан, духовенство.

У численних творах українського фольклору розповідається, що козаки тіла своїх загиблих побратимів обмивали й укладали на червону китайку, щоб потім поховати їх з великими почестями.

Однією з характерних рис козацького поховального обряду було насипання над полеглими високих могил, що є дуже давнім атрибутом військового поховального комплексу воїнів-професіоналів (як індоєвропейців, так і індоіранців). Висока могила становила свого роду козацький меморіал не тільки конкретному похованому воїнові, але й символом вшанування багатьох безіменних козаків-сіроманців, кістки яких біліли безкрайнім українським степом. Могили робили якомога вищі, щоб примітно було, де спочивають українські богатирі-лицарі.

Цей елемент козацького поховального обряду знайшов широке відображення в українській народній творчості. Скажімо, в піснях про смерть полковників Морозенка і Нечая розповідається, як козаки-побратими розкопували загиблим героям глибокі ями та висипали і нагортали високі могили.

В народній думі так змальовується козацький поховальний обряд над полеглим воїном Івасем Удовиченком:

— Тоді козаки саблями да наділками суходіл копали,
Шапками та приполами персть носили,
Високу могилу висипали,
Славу козацькую учинили,
У головоньках червоний прапор постановили,
Із семип’ядних пищалей продзвонили.

А ось так описує поховання кошового Івана Сірка козацький літописець Самійло Величко: …Поховали його… з великою жалобою, знатну над ним могилу насипали і на ній камінний хрест поставили з належним написом імені та його діянь.

Слід зауважити, що хоча козацький намогильний хрест — явище недавнє (XVII–XVIII ст.) і християнське, але витоки його, на нашу думку, — як надгробного символічного поховального монумента над загиблим воїном, — сягають тих прадавніх часів, коли скіфо-сармати встановлювали на могилах визначних представників військової аристократії (еліти) скульптурне зображення озброєного воїна.

Д.Яворницький, подорожуючи наприкінці XIX ст. територією колишнього Війська Запорозького, зробив описи багатьох запорозьких хрестів, але, на жаль, ані час, ані люди не пожаліли козацьких хрестів, і їх залишилося обмаль.

Після віддавання останньої шани загиблому козаку-лицарю по ньому здійснювались иоминки-тризна — урочисте прощання з померлим. Після похорону козаки споживали їжу, пили з поминальної чаші, виливаючи при цьому частину напою на могилу. Проте під час військових походів і кривавих змагань з ворогом, коли козаки відчували нестачу в харчах, тризна була дуже бідною, але все ж таки була. Так, у думі Про Хведора Безрідного розповідається, як козаки поминали Хведора тим, що у себе мали: цвіленькими сухенькими військовими сухарцями.

Козаків, як правило, хоронили зі своєю зброєю і військовим спорядженням, хоча траплялися й винятки. Д.Яворницький писав, що коли взяти в руки лопату і розпочати копати правий берег річки Чортомлик, на місці колишнього козацького кладовища, неважко знайти і цілі людські кістяки, і шматки різноманітного одягу, і давні козацькі чуби-оселедці, і олов’яні кулі, і уламки свинцю, і великі кружала дроту, і навіть козацьку зброю.

Коли у XIX ст. з річки Підпільної утворилася ріка Орлова, що затопила козацький цвинтар і почала вимивати з землі й виносити в Дніпро цілі запорозькі труни, то місцеві нащадки запорожців вважали, що у такий спосіб наші лицарі-богатирі, почувши про знущання турків над християнами, вирішили стати на їх захист, і ось попливли ці мертві козаки, немов живі, при повному озброєнні, до них на допомогу. Подібна бувальщина недвозначно свідчить, що слава про козаків як вірних захисників християнства не загинула в пам’яті народу.

Одним з елементів козацького поховального обряду в українському фольклорі зостається козацький бойовий кінь, що споглядав останні хвилини помираючого козака, сумуючи й плачучи:

Ой на горі вогонь горить,
А в долині козак лежить.
Укрив личко китайкою,
А ніженьки нагайкою.
У головках ворон кряче,
А в ніженьках коник плаче.

Це дуже віддалений залишок індоєвропейських військових поховальних обрядів і прояв культу коня, за яким бойовий кінь був не тільки вірним товаришем воїна на полі бою, а й супроводжував свого загиблого господаря на шляху в потойбічний світ. Хоча за часів християнства цей елемент поступово зійшов нанівець, але згадки про нього збереглися в українському фольклорі. Саме коню помираючий козак виливає всю свою тугу, саме коня він просить бути сумним вісником найтяжчої звістки:

Та не хвались, коню,
Що я з турком бився.
Та похвались, коню,
Що я оженився.
Узяв собі жінку-паняночку
В чистім полі земляночку.
Узяв жінку-дружиноньку

Отже, козацький військовий легендарний поховальний обряд був одним з важливих елементів індоєвропейського культурного комплексу воїнів-професіоналів. Його найбільш характерними рисами поставали: червоний поховальний колір — колір військової верстви воїнів-професіоналів; насипання високих могил над найбільш визначними козацькими ватажками — символ величі і слави загиблих воїнів-героїв; велика кількість в похованнях зброї і військового спорядження — й у потойбічному світі воїн зоставався воїном і зброя йому була конче необхідна; бойовий кінь як вірний супутник полеглого воїна не тільки в реальному, але й у підземному світі; влаштування тризни — урочистого прощання з покійним, якому присвячуються бойові ігри та змагання, поминки, які символізували невмирущість вояцько-лицарського духу. Проте слід зазначити великий вплив християнства на козацький поховальний ритуал, що ліквідував чимало язичницьких елементів індоєвропейської традиції і пристосував їх до сучасних вимог.

Таким чином, поховальний обряд індоєвропейських воїнів-професіоналів зберіг властиві йому характерні риси впродовж тисячолітньої історії розвитку мілітарної індоєвропейської культури і був успадкований та збережений (тією чи іншою мірою, стосовно християнських традицій) українським козацьким лицарством, істинними професійними воїнами середньовічної України.

Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *