Зв’язок битви з бенкетом як одна з архаїчних рис козацької культури

Posted on Posted in Історія козацтва, Духовність, Звичаєве право, Культура, Публікації, Українське козацтво

Одним з архаїчних елементів серед культурних артефактів українського козацтва постає зв’язок битви та бенкету. Витоки цієї традиції треба шукати в стародавні часи становлення та розвитку індоєвропейської мілітарної культури.

Щоб зрозуміти зв’язок, який існував між битвою та бенкетом, слід спочатку розглянути структуру бенкету. Ритуальний бенкет індоєвропейських воїнів — не звичайна побутова чоловіча пиятика (як іноді вважають), це сакрально-мілітарне таїнство. Бенкет вирізнявся чіткою структурою, яка поступово формувалася впродовж тисячоліть у військовій культурі індоєвропейців, досягай свого завершеного вигляду в середньовічній лицарській культурі. Головними елементами ритуального бенкету воїнів-індоєвропейців були, по-перше, обов’язкова присутність на ньому сюзерена (конунга, вождя, ватага) і лицарів (воїнів, дружинників); по-друге, укладання між ними соціального договору, в якому воїни-дружинннкн присягалися бездоганно служити своєму вождю, беручи на себе певні зобов’язання (так звана «сак-ралізація клятви»). У свою чергу ватаг за вірну і віддану службу обдаровував воїнів матеріальними цінностями (надаючи їм золото, срібло, коштовну зброю та військове спорядження), духовними (вшановував їхню військову звитяжність, дякував за ефективну службу, садовив найкращих воїнів біля себе), годував і напував їх. По-третє, на бенкеті здійснювалося освячення щедрості князя-ватага і його подарунків (дарів), які сповнювались для воїнів сакрально-магічною силою та удачею вождя. По-четверте, на бенкеті неодмінно споживали ритуальний напій з особливої ритуальної чаші, що мало на меті освячення сакрально-мілітарного таїнства бенкету і договору поміж вождем та його воїнами (спочатку бенкетуючі пили спеціальний священний напій, як, наприклад, індоарійську сому, а з часом увели в практику вживання звичайних галюциногенних алкогольних напоїв). По-п’яте, на бенкеті обов’язково мали бути присутніми співці військової слави (ріші, барди, скальди, кобзарі), що оспівували щедрість вождя-князя та героїчні подвиги воїнів-дружинників. По-шосте, під час бенкету відбувалася посвята у воїни-лицарі. По-сьоме, бенкет обов’язково влаштовували як перед битвою (військовими діями), так і після неї.

Битва набирала ознак того лакмусового папірця, який виявляв найкращі та найгірші риси воїнів і їхніх вождів, підтверджував чи зневажав їхні домовленості (переводячи з площини слів і побажань у площину дій та вчинків). Якщо ж схематично розглянути зв’язок битви та бенкету, то вони мають чимало спільних елементів. Так, під час битви, як і на бенкеті, головними діючими особами виступали вождь та його воїни. Договір, укладений і освячений на бенкеті, втілювався в життя на полях військових баталій. Під час битви воїни не тільки проливали «червоне вино» (кров), а іноді й споживали його, як це робили скіфи, п’ючи кров першого убитого ворога. У військових змаганнях, як і на бенкетах, брали активну участь співці військової слави, але вже не з музичними інструментами у руках, а зі зброєю. Найбільш мужніх і звитяжних воїнів на полі битви посвячували в лицарі. Після завершення битви знову відбувався бенкет як для живих воїнів-героїв, так і для загиблих, бо індоєвропейці вірували, що воїна, який загинув на полі бою, очікує у потойбічному світі вічний бенкет, і вічна битва, і вічна слава. Ось так коло замикалося. Бенкет і битва, битва і бенкет; існуючий між ними сакрально-магічний зв’язок сповнював собою сенс життя воїна індоєвропейця.

Ритуальне взаємоперетікання битви та бенкету з їхньою чіткою структурою і складовими частинами зродилось не відразу, а пройшло довгий шлях формування і становлення. На різних етапах індоєвропейської військової культури в ньому переважали ті чи інші елементи. Але він ніколи не переривався і завжди був наповнений глибинним сакрально-мілітарним змістом.

Як відомо, одним з головних видів діяльності індоаріїв в II—І тис. до н. е. була війна. Вони вірили, що війна виграється не на полі битви, а в небесах, і дарує її безпосередньо сам бог війни Індра. Для того, щоб умилостивити його, слід молитися йому, здійснювати жертвоприношення і обов’язково напоїти Індру священним напоєм. В аріїв Рігведи існував ритуальний культовий напій сома, у індоіранців Авести — хаома. За Рігведою, це напій бога війни та блискавки Індри. «Найсолодшому, найп’янкішому напою витятому Індрі для пиття» — напою сомі — присвячено в Рігведі більш ніж 100 гімнів.

За легендою, сома зростав на високій горі Муджават, звідки його викрав і приніс богам небесний орел. Виготовлений з соми напій безсмертя амріта надавав Індрі (бо саме він з усіх богів найбільше його полюбляв) силу для здійснення героїчних подвигів, вбивства і знищення демонів.

Саме в індоаріїв зародився і набрав розмаїтих конфігурацій феномен єдності між споживанням сакрального напою на бенкеті і військовою битвою, який надалі трансформувався у ритуальний зв’язок між битвою і бенкетом, а в середньовічній Європі набув священного характеру.

Проаналізуємо один із священних гімнів Рігведи — «Гімн Сомі». Індра, найславетніший серед усіх богів переможець та вбивця демонів, сидить під час бенкету на дерев’яному ложі, окутому залізом. Ймовірно, його оточують загиблі воїни кшатрії та боги-побратими — бог вогню Агні та інші (як згодом скандинавський Одін у Валгалі). Співці військової слави індоаріїв — ріші, присутні на ритуальних бенкетах-жертвоприношеннях, поетизували військові перемоги Індри, мистецько-естетично благаючи його:

Будь лучшим открывателем просторов,
Самым щедрым, самым лютым убийцей врагов!
Поддержи щедрость покровителей!
Струись со (своим) соком
К усладе великих богов,
К добыче, к славе!

Минуть тисячоліття, і співці лицарської слави — скальди — будуть оспівувати непереможність, войовничість і могутність конунгів та їхню щедрість щодо воїнів-дружинників, воїнів скальдів, освячену саме на ритуальних бенкетах. Заклик «до здобичі, до слави» зостається характерним для всіх індоєвропейських воїнів-професіоналів (починаючи від воїна кшатрія і до козака-запорожця).

Сому смакували не лише боги та жерці-брахмани, але й, можливо, його споживали на бенкетах кшатрії перед битвою, як це робив Індра, збираючись здійснити великий подвиг. Саме тому сома надихав воїнів на подвиги, збуджував войовничий запал, робив невразливими для ворожої зброї (щось подібне вживали і воїни берсеркери перед боєм). Недаремно ріші співали:

В опьянении же им Индра
Убивает всех врагов,

— після здобуття ж перемоги над ворогом, на урочистому бенкеті, з побратимом за зброєю: Дарит герой подарки.

В міфології Стародавньої Греції теж простежується ритуальний зв’язок між бенкетом та битвою. Греки вірували, що саме на бенкетах олімпійських богів на чолі з верховним богом Зевсом вирішувалися усі важливі питання і справи, наприклад про початок війни чи встановлення миру.

Олімпійські бенкети були віддзеркаленням ритуальних бенкетів ахейських вождів з воїнами, на яких вони святкували перемоги над ворогами, планували нові походи, укладали між собою домовленості, де воїни присягалися вірно служити вождю, а той, у свою чергу, обіцяв їм винагороду. Ці та інші клятви освячувалися на бенкеті споживанням ритуальних напоїв.

А.Тойнбі писав, що пантеон олімпійських богів, який набув своєї класичної форми в гомерівському епосі, витворений за образом і подобою варварів, які прийшли в мінойський світ з рухом племен і зруйнували його, де Зевс — це типовий ахейський воєначальник, що править на Олімпі як узурпатор.

Гомер в «Іліаді» також засвідчив про зв’язок між битвою і бенкетом в ахейських греків. Так, цар Агамемнон організовує бенкет для визначних воїнів-героїв і представників військової аристократії. Як зазначав І.Тройський, «на ранніх ступенях грецького суспільства бенкет також мав обрядовий характер, і бенкетуючі звичайно були зв’язані між собою участю якому-небудь родовому або віковому об’єднанні». Крім того, в «Одіссеї», де зображуються бенкети військової аристократії на чолі з царями (басилевсами), необхідним компонентом їх є виконання аедами, тобто співцями-професіоналами, звитяжних пісень про діяння воїнів-героїв і богів.

В уяві стародавніх греків саме поле битви дуже часто нагадувало банкетний зал, тільки замість червоного п’янкого вина тут пили криваве вино смерті. Полем битви літали жахливі фурії Кери. Вони сповнювалися зловтіхою, спостерігаючи, як один за одним падали убиті воїни, і своїми криваво-червоними вустами припадали до ран, жадібно висмоктуючи гарячу кров поранених та загиблих, вириваючи з тіла їхні душі.

Іноді зв’язок між битвою і бенкетом був не опосередкованим, а прямим. Приміром, грецький герой Тідей, маючи намір вести переговори з оборонцями Фів, зіштовхнувся з тим, що вони не захотіли зупинити свій бенкет, щоб вислухати посланця, цим самим зневаживши його. Хоча, можливо, специфіка ритуального бенкету і не передбачала допущення на нього ворога чи переривання з будь-якою іншою метою. Тоді розгніваний Тідей, незважаючи на те, що знаходився один серед ворогів, викликав їх на двобій і одного за одним переміг. У такий спосіб бенкетна зала трансформувалася в місце битви з ворогом.

У скіфському військовому культурному комплексі спорідненість між битвою і бенкетом також мала сакралізований характер. На бенкеті скіфи-воїни проголошували клятву вірності вождю і заявляли про свою готовність вирушити на битву з ворогом. Лукіан Самосатський залишив нам опис підготовки скіфів до походу, так званого звичаю «садіння на шкуру». Організатор походу здійснював заклання жертовного вола, відповідно готував м’ясо і виставляв його в котлі. Сам же він сідав на волячу шкуру, заклавши руки за спину, ніби вони були зв’язані, і створюючи ілюзію молитви про допомогу. Кожен, хто ставав на шкуру, чи то був родич, чи одноплемінник, куштуючи м’ясо, автоматично ставав членом дружини. При цьому єдине, про що він провадив мову, — кількість воїнів, яких зобов’язувався привести під своїм керівництвом і на своїх харчах. Під кінець античний автор наголошував: «Таке військо трималося дуже міцно і для ворогів було нездоланним, як зв’язане клятвою, тому що ставання на шкуру було рівносильно клятві».

Геродот, описуючи воєнні звичаї скіфів, зауважував, що, убиваючи під час битви свого першого ворога, воїн-скіф п’є його кров. «Голову вбитих у бою (ворогів) несли цареві, бо тільки той, хто принесе голову, бере участь у розподілі здобичі, якщо ж не принесе, то ні. … А з головами — не всіма, лише найбільших ворогів — чинять так. Обрізують усе, що вище брів, і вичищають. Якщо це бідний чоловік, то обтягує волячою шкірою й так користується, якщо ж багатий, обтягує волячою шкірою, а всередині позолочує й користується як посудиною для пиття». А далі Геродот повідомляє: «Раз на рік кожний правитель у своїй окрузі готує посуд для змішування вина, і його п’ють (на бенкеті) ті скіфи, що вбили ворога (в бою); хто ж не вбив (жодного) ворога, не п’є того вина й сидить збоку без почесті. Це найбільша ганьба в них. А хто вбив дуже багато ворогів, дістає дві чаші й п’є з них обох разом».

Нартський епос осетинів — нащадків аланів, одного з племен скіфо-сарматської індоіранської мовної спільності — свідчить про те, як у скіфсько-сарматські часи значного поширення набув ритуально-сакральний зв’язок між битвою і бенкетуванням. Ось лише деякі приклади з героїчного нартського епосу, які підтверджують цю думку:

— Они (нарты) всегда кончали битву пиром.
— С огнем в глазах, со славой на челе,
На пиршествах, в сраженье, на охоте
Вела их смелость, честь была в почете.
— Я — нарт Сознрко, нарт огнеокий,
Я пир люблю и бой люблю жестокий.
— В свои дома вернулось войско с пеньем,
Там стали отднхать и пировать,
Свою добычу бедньїм раздавать.

В осетинському епосі збереглися згадки про шановану і священну бенкетну чашу для воїнів-героїв, яку ще у 1882 р. вчений Всеволод Міллер запропонував розглядати як спадкоємницю скіфських бенкетних чаш. Ця об’ємна довершена чаша фігурує в нартських сказаннях під назвою «Нартамонга» чи просто «Амонга» (що в перекладі означає «виявительниця нартів»).

На великих бенкетах ця чаша, наповнена улюбленим нартівським медовим напоєм ронгом, встановлювалася посередині. Воїни-герої розповідали про свої подвиги, і до вуст того героя, який найбільше з усіх визначився і вбив найбільшу кількість ворогів, чарівна чаша-келих сама підіймалася.

Авторитетний французький вчений Ж.Дюмезіль, порівнюючи бенкети скіфів і нартів, виявив між ними такі відмінності. По-перше чаша й келих, право покуштувати і пити з них, поставали спочатку лише шаною, а бажання взяти участь у бенкеті було лише заявкою; правом же на остаточне вирішення володів лише «голос народу», або номарх. Нартамонга ж сама наділена магічною могутністю і самотужки виявляє правду чи брехню. По-друге, під час скіфських бенкетів не впроваджувалось очевидних змагань, а була лише традиційна триступенева ієрархія. Згідно з нею, залежно від кількості убитих ворогів (жодного, мало чи багато), воїн-скіф не пив зовсім або ж перехиляв один келих чи два одразу. У нартському ж епосі виникають змагання між окремими воїнами, іноді навіть і жорстокі, для того щоб виявити не «гарного», а «кращого». У середньовічній Європі це яскраво проявилося в лицарських турнірах.

У стародавніх германців теж спостерігаються тісні взаємопроникнення битв та бенкетів. Тацит, описуючи військові традиції стародавніх германців, наголошував, що коли певне плем’я тривалий час живе у мирі, то чимало вельможних юнаків вирушають до племен, котрі провадять будь-яку війну, оскільки спокій воїнам не до душі, адже серед мінливостей битв їм значно легше здобути славу; утримувати ж велику дружину комітат може лише війною і насиллям, тому що від щедрості свого вождя вони вимагають бойового коня, криваво-переможного списа-фрамеї, а що стосується їх харчування — хоча б простого, але поживного частування на бенкетах — то саме бенкети і слугують в них замінником платні.

У кельтів теж існував зв’язок між битвою і бенкетом. Саме на бенкетах лише декотрі, найбільш визначні воїни-кельти, пили алкогольні напої з ритуальних келихів і чаш, що були своєрідною відзнакою військової доблесті.

З наведених прикладів стає зрозумілим, що зв’язок між битвою і бенкетом має надзвичайно глибокі корені в протолицарській європейській військовій культурі членів комітату. Поступово він органічно вливається в лицарську культуру середньовічної Європи. Але на відміну від язичницьких бенкетів, у більш пізні часи, замість здравиць на честь старих богів, наприклад Асів, підіймали келихи на честь Христа і Діви Марії. Відомий медієвіст А.Гуревич вважав, що вожді постійно влаштовували учти для своїх дружинників і наближених. Коли воїни конунга не перебували у поході, вони проводили вільний час у його садибі, бенкетуючи і розважаючись. Це було своєрідною платнею їм за вірну службу. Подібні явища існували й у германців Тацита, й у скандинавів епохи вікінгів, і значно пізніше — у лицарській Європі. Бенкетна зала — центр будинку воїна-аристократа. Бенкет і тінг (народні збори) — два головні моменти у соціальному житті скандинавів, з яких перший, можливо, і був чільним.

Ф.Кардіні наголошував, що зв’язок битви і бенкету — це загалом один з компонентів лицарської культури. Поряд з військовими обов’язками воїнів-дружинників існували і бенкети як один з проявів щедрості і подяки вождя своїм воїнам. Саме тому зв’язок битви і бенкету набув у європейському суспільстві сакралізованого характеру для воїнів-професіоналів. Так, у розповіді Павла Діакона про зброю сина короля гепідів виявляється саме подібний взаємозв’язок між битвою і бенкетом, який підкреслює взаємозамінність слів, що ними називають бойового товариша і співтрапезника. Подібність же і зв’язок між війною-битвою (чи полюванням, котре ототожнювалося з війною) та бенкетом відчувається також в однаковій мірі насолоди, яку вони давали воїнам-професіоналам.

Тема зв’язку між битвою і бенкетом відбилася у поезії військових співців-скальдів. Власне, саме ця єдність і є центром військово-соціального життя героїчної лицарської епохи. Під час бенкету, як і під час бою, виявлялася єдність вождя з його воїнами, з його бойовою дружиною. Саме тут він дарує гривни своїм вірним бойовим друзям; саме в цій хмільній атмосфері лунала княжа слава, приймалися героїчні рішення і виголошувалися лицарські клятви.

Вождь-аристократ захищає, годує і протегує своїм воїнам-дружин-никам, вони ж за нього хоробро воюють. Саме з таких позицій дарунок, дар постає найбільш характерною ознакою подібної системи відносин, які яскраво висвітлюють зв’язок між битвою і бенкетом. Наприклад, в ісландських сагах слова «воїн» і «той, хто дарує» врешті стають синонімами. Від свого вождя дружинники очікують у подарунок зброю, коней, золото, коштовності, оскільки незмінний атрибут вождя — щедрість. Дружинники воюють за нього, він же після закінчення битви на бенкеті щедрою рукою розподіляє здобич. Недаремно в поезії скальдів один із синонімів слова «конунг» — «той, хто дарує кільця» (гривни). Отже, беззаперечно, логічним постає існування тісних переплетень між тими, хто дарує багатства, і тими, хто отримує їх. А це зостається одним з провідних мотивів поезії скальдів, які оспівують щедрість конунгів і вірність дружинників. Останні ж служать першим за коштовні подарунки, зброю, причому така платня психодолічно-буттєво прив’язувала дружинників до вождя міцними узами і зобов’язувала їх слугувати вірно князеві аж до самої смерті. Саме завдячуючи цьому нюансу слова Одіна про подарунки — це правило поведінки для кожного вождя: «Оружье друзьям и одежду дари — зто теплит их взоры. Друзей одаряя, тн дружбу крепишь, коль судьба благосклонна».

Воїни-дружинники вірили, що винагорода конунгів має, окрім неабиякої матеріальної цінності, ще й значну магічну енергію, оскільки при цьому наче відбувається передача частки могутності та удачі ватага воїну. З цієї причини воїни славетних героїв і конунгів вимагали від них дарів: золотих і срібних гривен, різноманітних коштовних кілець, ланцюжків, браслетів, — сподіваючись всотати при цьому частину успіху і щастя, якими були так багаті їхні вожді. Згодом же, для збереження одержаної сили і могутності у нерозтраченому вигляді, нерідко отримані дари як скарб закопували в землю або ж топили в болоті чи в морі.

Тісний зв’язок битви і бенкету простежується не тільки в реальному житті, але й у підземному (хтонічному). Скажімо, у давньогерманській і скандинавській міфології бог воїнів Одін бенкетує у потойбічному світі у самому палаці Валгалі з воїнами-героями, які полягли в бою. Разом з ними він поділяє ейфористичність вічної битви і вічного бенкету. Померлих же від хвороб чи старості воїнів очікував похмурий Хельхейм, де не було чутно ані пісень, ані бенкетних вигуків, ані брязкоту зброї.

Ф.Кардіні вважав, що у вікінгів, як і в інших народів, під час бенкету здійснювалися священні обряди, наприклад, сакральні учти на честь прийняття обітниці. Звичай давати обіцянки щодо здійснення нових подвигів, можливо, теж пов’язаний з ритуальним значенням бенкету. Це своєрідне добровільне прийняття зобов’язань, військової присяги, при якому у свідки закликаються боги й присутні бойові товариші, що сприяло значному піднесенню престижу воїнів серед їх побратимів за зброєю. Саме тому в цьому церемоніалі можна віднайти стародавні сакральні традиції.

Через деякий час лицарську присягу так само починають приймати за бенкетним столом. Саме там молодий неофіт в оточенні героїв-лицарів проголошував лицарську обітницю. Лицарський бенкет немовби символічно освячував цю подію і ставав першим важливим етапом на шляху змужніння молодого лицаря. Не забуваймо також, що саме на бенкетах скальди, трубадури, трувери виконували героїчні пісні з лицарського епосу, які за своїм героїко-лицарським духом були зразком для наслідування для всіх бенкетуючих.

Воїни-лицарі ще під час битви заздалегідь смакували радощі бенкету. Про це згадує французький середньовічний автор Жан де Жуенвіль у книзі, присвяченій діянням Святого Людовіка. А вже після кривавої битви, за святковим бенкетним столом, здіймаючи келихи, воїни згадували про смертельну небезпеку, слухали лицарські оповіді і пісні про героїчні подвиги, дискутували (риторично і силоміць), хто з них найсміливіший і найсильніший.

Велетенська парадна бенкетна зала в лицарському замку завжди перебувала у центрі всіх подій. Саме в ній збиралися васали сеньйора перед битвою і після неї; в ній посвячували в лицарі молодих воїнів-юнаків; в ній бенкетували і вславляли свого господаря, слухали пісні скальдів і труверів про героїчні лицарські діяння.

Ритуальні зв’язки між воєнними битвами і бенкетуваннями існували також і в лицарсько-дружинному середовищі Київської Русі, досить згадати хоча б славетні бенкети київського князя Володимира Святославовича з воїнами-дружинниками.

В українських колядках, а вони, як відомо, постають представниками найдавнішого фольклорного жанру, зберігши у собі пам’ять родоплемінної доби, знайшов широке відображення зв’язок між битвою і бенкетом. Спочатку князь-ватажок організовував для своїх воїнів ритуальний бенкет:

А в тих наметах все столи стоять, Все столи стоять позастилані, Позастилані все килимами. А на тих столах все кубки стоять,

Все кубки стоять понаповнені. Поза столами все пани сидять, Між тими панами красний паничу, Красний паничу, пане Іване.

Саме подібні бенкети і були своєрідною платнею князя своїм дружинникам. Саме на подібних бенкетах і приймалися рішення про військові походи. Дружинниками уважалося за щонайвищу честь відплатити князю за їжу і питво вірною і відданою військовою службою:

Перед паничем вірнії слуги, Просяться вони у невір-землю: — Пусти нас, пане, у невір-землю! Пустимо стрілу, як грім по небу, Пустимось кіньми, як дрібен дощик, Блиснемо шаблями, як сонце в хмарі!37

Побенкетує отак князь з дружинниками, а згодом в слушний час вирушить у військовий похід, де вже на полі битви пересвідчиться у військовому мистецтві, стійкості і вірності своїх воїнів:

Ой, ще ранче наш панок устав.
Ой, устав, устав, коника сідлав.
Ой, сідлав, сідлав, в поле (похід) виїзжав.

І коли ж військове щастя і успіх на полі бою супроводжували князя та його неперевершених дружинників, то з походу, отримавши значні перемоги у битвах з ворогом, вони поверталися з великою здобиччю:

З Волощини йде — волики веде,
З Німеччини йде — грошики несе,
З Туреччини йде — коники веде.

Повернувшись із походу, дружина на чолі з князем паювала здобич: між дружинниками, як правило, порівну або за жеребком, кому що припадеться, а князь-ватажок вибирав собі що найкраще:

Перебирає між кониками: Котрі ліпшії, то собі бере. Котрі гіршії, служкам дає.

Проте в архаїчних українських колядках, як і в поетичній творчості норманських скальдів, щиро прославляється саме щедрість, великодушність і багатство військових ватажків. Тільки щедрому і багатому князеві воїни-дружинники вірно слугуватимуть, не покидаючи його напризволяще у скрутні хвилини. Так вчинив, наприклад, дружинник Віглаф, який, незважаючи на небезпеку, прийшов на допомогу своєму вождю у тяжкій для нього ситуації, згадавши перед цим усі отримані з його рук дари й дану під час одного з королівських бенкетів урочисту клятву. Так діяли і хоробрі русичі, бажаючи віддячити своєму князеві:

Ой чуємо там доброго пана,
Що платить добре за служеньку.
Ми йому будемо вірно служити.
А він нам буде добре платити.
Ой дає на рік по сто червоних,
По коникові, та й по шабельці,
По парі сукон, та й по шапочці,
Та й по шапочці, та й по паночці,
По калиновій стрілці, по хорошій дівці.

А ось у «Слові о полку Ігоревім» однозначно увиразнюється прямий відверто жорсткий зв’язок між битвою і бенкетом. Тут вірні і мужні князівські дружинники під час битви з половцями немов продовжують розкішний бенкет, розпочатий ними ще в князівській світлиці. Але замість справжнього хмільного вина п’ють червоне вино з крові. Хоча й очевидно, що це художня метафора, проте у структурах історичної пам’яті згадується звичай воїнів-скіфів пити кров свого першого вбитого ворога.

… тут кривавого вина недостало,
тут пир докончали хоробрі русичі:
Сватів попоїли
і самі полягали
на землю Руськую.

Взагалі, синонімізація битви і бенкету характерна як для народної творчості, так і для давньої руської літератури. Наприклад, у «Повісті про розорення Рязані Батиєм» князь Юрій Інгоревич говорить про полеглого свого брата, що «князь Давид наперед нас чашу випив, але ця гірка чаша і нас не мине». Дружинники ж — посланці Євпатія Коловра-та — говорять Батию, що «їх послали від князя Інгвора Інгоревича Рязанського тебе сильного царя шанувати і з честю провести і честь тобі віддати, але вибачай царю, що не вспіваємо наливати чаші на велику татарську силу-рать».

Зв’язок між битвою і бенкетом, як один з елементів мілітарної індоєвропейської культури, був безпосередньо перейнятий у власну систему українським козацтвом як спадщина лицарсько-дружинної епохи Київської Русі. У думі «Смерть Корецького», наприклад, розповідається, що козацький ватажок, як у давні дружинні часи, бенкетує перед боєм із своїми воїнами-козаками:

Князь Дмитро, князь Корецький, Третього дня з своєю дружиною Обід з ними обідає.

У численних козацьких думах та історичних піснях існувала традиція ритуальних порівнювань бенкету з битвою. Так, у думі «Про Хмельницького і Барабаша» козаки промовляють до свого ватажка: «Ей, пане, пане Хмельницький, Богдане-Зіновію, полковнику Чигиринський! Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови пили й гуляли, а неприятеля під нозі топтали, а віри християнської на поталу в вічний час не подали!»

Д.Яворницький наводиться вірш-підпис під відомою народною картиною «Козак Мамай»:

Случалось же, ще й не раз, варити те пиво, Що пив турок і татарин, що пив лях на диво. Багато десь і тепер лежать іс похмілля Мертвих голов по степу із того весілля. Ця тема порівняння варіння пива, а згодом і бенкетування, з битвою широко фігурує в українській народній творчості. Так, молодий козак, вирушаючи на битву з ворогом, порівнює її з місцем, «де роблять на диво червонеє пиво з крові супостата». В думі «Про Судиму, Павлюка ще й про Яцька Остряницю» курінний Судима метафорично закликає козаків дати бій полякам:

Гей, давайте, хлопці, зварим Вражим ляхам пива!

Славнозвісний лицар, кошовий Іван Сірко, збираючи запорожців до військового походу на Крим, щоб помститися татарам за їхні криваві напади на Україну, гукає:

Там наробимо ми великого дива, Там наваримо кривавого пива.

У відомій думі «Перемога Корсунська» образ пива майбутнього кривавого бенкету-битви з ворогом узагалі постає центральним. Вчений М.Плісецький, високопрофесійний знавець українських народних дум, вважав, що справжньою перлиною цієї думи виблискує ключовий для неї алегоричний образ пива, звареного в Україні, призвідниками чого були, насамперед, великі польські магнати та шляхта, їхній ненависний гніт на українських землях. Б.Хмельницький закликає козаків не зволікаючи братися варити пиво: «Лядський солод, козацька вода, лядські дрова, козацькі труда!». А з того «пива» влаштували козаки ляхам кривавий бенкет-битву, що мусили вцілілі поляки прудко втікати. А козаки навіть докоряли польським шляхтичам: «Ой ви, ляхове, пеські синове! Чом ви не дожидаєте, нашого пива не допиваєте?».

У пісні про Семена Палія подається історико-поетична оповідь про запросини гетьманом Мазепою фастівського полковника Палія до себе на бенкет, щоб, принадивши його на свою сторону, укласти з ним договір про сумісну боротьбу з російським царем Петром І:

Ой будемо, Палію Семене, Будемо пити ще й гуляти. Ой будемо пити, та будемо гуляти, На москаля воювати.

Після кривавих битв з ворогами українські козаки любили повеселитися і погуляти, задля чого вони влаштовували гучні бенкети, щоб відсвяткувати і освятити перемогу над ворогом, повеселитися на славу! Ось на таких засадах у козацькому культурному комплексі продовжував існувати традиційний атрибут індоєвропейської військової культури — зв’язок між битвою і бенкетом. Про цей елемент козацької культури дуже гарно розповідав Д.Яворницькому сивий дід, син запорожця Недоступа, Іван Розсолода: «Ні, був їм і спокій, і спочин. Вони оце б’ють-б’ють ляхів або турків, а потім приїдуть на Січу та повикочують на вигін бочок десять або й більше горілки та як загуляють, так неділі дві, або і три, і світа божого не бачуть… Танцюють, музики водять, у карти грають, пісні співають, а потім того давай куфи вивертати, посуду бити. Одним словом таке виробляють, що куди вам! Розкіш їм велика була: одно знають — воюють та підгулюють. А деякі полягають коло куренів та попихкують із люльок, та балакають та радяться, звідкіля знову заходити на татар та ляхів…».

Ось тому і козак Голота, повернувшись на Січ після славної перемоги над татарином, там собі і пив, і гуляв, і пісню співав:

Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,

… і неприятеля під нозі топтали! 54 Г.Боплан, розповідаючи про запорожців, писав, що живуть вони за рахунок багатої здобичі, завойованої під час військових походів. Зокрема, він наголошував, що «такі у них прибутки, бо якщо ідеться про працю, то вони не знають іншого, як тільки пити і гуляти зі своїми товаришами після повернення». У подібних описах козацьких бенкетувань простежуються відверті аналогії з бенкетами воїнів не тільки давньоруської доби, а й варварських народів раннього середньовіччя.

Як уже зазначалося, козаки зазвичай поверталися з переможних походів і кривавих битв з істотною здобиччю. Саме тому вони на бенкетах не тільки гуляли і пили, а й здійснювали розподіл військової здобичі, як і їх попередники — воїни-дружинники:

У стародавній Січі очертою сідали,
Сребро і злато турецьке на три часті паювали,
Мед і оковиту горілку подпивали,

За весь мир Господа прохали…56 Гуляючи на бенкетах, козаки не забували про тих своїх товаришів, що полягли в бою. Вони розшукували їхні тіла і з шанобою ховали у сиру землю. Згадати про загиблих було святим обов’язком козацької старшини:

Ой в городі, на ростоці П’ють, гуляють запорожці. Лиш між ними один не п’є — Запорозький отаман.

А.Скальковський писав: «Запорожці особливо полюбляли поїсти, випити та погуляти; берегти свої гроші не було для кого, кожен чекав смерті від ворогів чи хвороби, і не було власної родини та прямих спадкоємців. У них, як і скрізь у Росії, а надто в Україні, забав публічних не було, й ходіння до церкви, слухання священних гімнів або пісень бандуристів давали їм моральну, а бенкети — тілесну насолоду».

У Запорозькій Січі існувала давня традиція, згідно з якою кошовий отаман на великі християнські свята (Різдво, Пасха) влаштовував бенкет для всіх козаків, що на той час перебували на території Січі, і окремо для козацької старшини. Опісля козацька старшина організовувала серію бенкетів на честь кошового, які могли тривати упродовж всього тижня і супроводжувалися гарматною стрільбою. Ймовірно, ці бенкети мали на меті символізувати й освячувати єдність козацької старшини на чолі з кошовим і січового товариства-побратимства.

Як неодноразово йшлося вище, на козацьких бенкетах неодмінною змістовною частиною були пісні, які вславляли звитягу, сміливість і мужність українського козацтва та найвизначніших його героїв і ватажків (отаманів, гетьманів). Виконавцями пісень були як кобзарі — професійні співці військової козацько-лицарської слави, так і звичайні козаки, що вміли співати і грати на кобзі.

Отже, традиційний ритуальний зв’язок між битвою і бенкетом, притаманний культурі українського козацтва, є однією зі складових частин індоєвропейського мілітарного культурного комплексу воїнів-професіоналів. Він зародився ще у стародавні часи індоєвропейської спільноти і вперше був зафіксований у священних гімнах Рігведи. Впродовж тисячоліть відбувається тісне зближення понять-символів «битви» і «бенкету». В світосприйманні воїнів-професіоналів вони являють собою єдине взаємопов’язане ціле, причому битва — це головне поле їхньої діяльності, бенкет — нагорода за військову працю. Під час битви воїн — рушійна дійова особа-виконавець, тоді як вже під час бенкету військовий лідер (ватаг, конунг, сюзерен) забезпечує віддяку своєю щедрістю, багатством і заступництвом, поціновуючи у такий спосіб відданість і героїку воїнів-дружинників.

Зв’язок битви і бенкету набуває, окрім ритуально-героїчного, ще й хтонічного (підземного) змісту, оскільки загиблі на полі бою воїни-герої продовжували і в потойбічному світі вести вічну війну і вічно бенкетувати.

Українське козацтво в цілому органічно увібрало цей архаїчний елемент індоєвропейської військової культури, що відобразилося як в уявленні народу про козаків, так і в їхньому власному світобаченні. Подібний елемент є фундаментальним, оскільки життя козаків загалом можна символічно розмежувати на два глибинних періоди-цикли, що постійно змінювали один одного: військовий (битва) і мирний (бенкет).

Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *